Іван Франко — один із найвеличніших діячів української культури, якого часто сприймають крізь призму шкільних підручників. Але поза стереотипами ховається складна, суперечлива й глибоко людська постать.
Які маловідомі факти про Івана Франка не розкажуть на уроках української літератури, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).

Франко спав у трунах
Під час навчання в Дрогобицькій гімназії Франко жив у родичів, які були трунарями. Через брак місця йому доводилося спати в майстерні, серед трун, а іноді — навіть усередині них. Цей моторошний досвід він пізніше згадував із гіркою іронією.
У Франка було понад 12 000 книг
Його особиста бібліотека вражала навіть науковців: вона налічувала близько 12 тисяч томів. Серед них — рідкісні філософські трактати, словники санскриту, стародавні переклади Біблії. Книги були основою його саморозвитку й джерелом для численних перекладів.
Ледь не помер від голоду
Після одного з арештів Франко опинився в крайній нужді. У нього не було грошей на їжу, і він три дні нічого не їв. Випадковий працівник готелю виявив Франка непритомного і врятував йому життя.
Залишив автограф на Писаному Камені
Під час мандрівки Карпатами Франко залишив свій підпис на Писаному Камені біля села Буковець. Це місце вважалося сакральним ще в дохристиянські часи. Франко захоплювався народними легендами та вірив, що земля Гуцульщини має особливу силу.
Вірив у надприродне
У листах Франко згадував, що під час хвороб йому ввижалися голоси, які підказували нові ідеї для творів. Він також вірив, що дух Адама Міцкевича допоміг йому знайти втрачену драму польського класика. Його духовні пошуки перетиналися з містицизмом та окультизмом.
Використовував «драгоманівку»
Франко активно підтримував спробу реформи українського правопису, створену Михайлом Драгомановим. У 1878 році він опублікував кілька текстів за цією альтернативною орфографією. Вона була ближча до фонетичного принципу, але не прижилася в широкому вжитку.
Львів’яни купили йому будинок
На початку 20 століття Франко жив у великій нужді, навіть не маючи власного житла. Студенти та інтелігенція Львова зібрали кошти та купили для нього невеликий будинок. Це був жест народної вдячності й визнання.

Будинок № 152 на вулиці Франка у Львові. Архітектор Мартин Заходний (1869-1910). Нині Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка. (фото: Вікіпедія)
Номінований на Нобелівську премію
У 1916 році, після смерті Франка, його кандидатуру було висунуто на Нобелівську премію з літератури. Хоч нагорода не була вручена посмертно, сам факт номінації є підтвердженням високої оцінки його творчості. Цікаво, що ініціатором виступили науковці з Австро-Угорщини.
Існує лайнер, який названий на його честь
У 1960-70-х роках у СРСР діяв пасажирський лайнер «Іван Франко», побудований у НДР. Це був флагман серії круїзних суден, які обслуговували міжнародні маршрути. Ім’я Франка стало символом культурного престижу.
У нього був власний підпис на грошах
На банкноті номіналом 20 гривень, випущеній у 2003 році, є фрагмент тексту Франка, надрукований драгоманівкою. Це унікальний випадок використання реформованого правопису на державних грошах. Дизайн став відсиланням до його мовної та ідеологічної боротьби.

Лицьова сторона банкноти номіналом 20 гривень. 2003 р. (фото: Вікіпедія)
Писав під 99 псевдонімами
Іван Франко мав майже сто псевдонімів, серед яких — Джеджалик, Мирон, Невідомий, Каменяр, Нірвана, Живий. Це дозволяло йому друкуватися в цензурованих газетах і розмежовувати тематику публікацій. Деякі з його псевдонімів досі залишаються загадкою.
Міг стати священником
Батьки Франка мріяли, щоб син пішов у духовний сан. Він справді навчався у дяка, однак обрав гімназію й подальший світський шлях. Його подальші критичні погляди на церкву були зумовлені цим раннім досвідом.
Його дружина мала психічні розлади
Ольга Хоружинська, дружина Франка, страждала на серйозні психічні захворювання. Її стан із часом лише погіршувався, що відбилося на родинному житті. Франко, попри труднощі, залишався турботливим батьком чотирьох дітей.

Іван Франко з дружиною та дітьми на сходах своєї вілли, вересень 1904 р. Діти зліва направо: Петро, Тарас, Анна, Андрій (фото: Вікіпедія)
Мав політичні амбіції
Франко двічі балотувався до австрійського парламенту, сподіваючись захистити права українців. Обидва рази його кандидатуру блокували через вплив церковної та державної влади. Його політична поразка стала великим розчаруванням.
Увійшов до списку «небезпечних осіб»
Австро-Угорська поліція вважала Франка особливо небезпечним інтелектуалом. Він неодноразово потрапляв під арешти, його листи перехоплювали, а твори вилучали з бібліотек. Це свідчить про глибокий вплив його думки на суспільство.
Писав детективи
Франко — один із перших українських авторів, що звернувся до жанру детективу. Його твори «Для домашнього огнища» та «Грабіж» містять елементи розслідування, інтриги й психологічного аналізу. Це була спроба наблизити українську прозу до європейських стандартів.
Працював на шахті
Щоб дослідити соціальні умови праці, Франко сам влаштувався працювати на шахту. Він не просто спостерігав, а брав участь у видобутку, спілкувався з робітниками, жив з ними. Цей досвід ліг в основу багатьох його соціальних творів.
Писав драми для театру просто на вулиці
Франко часто писав у парках або на лавках у центрі Львова. Люди пам’ятали, як він із блокнотом і олівцем занотовував репліки для чергової драми. Так з’явилися знамениті твори «Украдене щастя» та «Сон князя Святослава».
Страждав на поліартрит, але не припиняв писати
У старості Франко хворів на важкий поліартрит — не міг тримати ручку. Він диктував свої твори синові Андрієві, не зупиняючи творчості навіть у фізичному болі. Це прояв неймовірної сили духу.
Поховали його студенти, селяни та робітники
Хоча влада проігнорувала похорон Франка, його труну несли прості люди. Це було мовчазне визнання його заслуг перед народом. Похорон Каменяра став подією національного масштабу без жодного офіціозу. Похований був на Личаківському цвинтарі у Львові.

Надгробний пам’ятник на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові (фото: Вікіпедія)

Вас може зацікавити:

Хто така Ольга Франко та чому ми про неї нічого не знаємо
Історія українки, яка рятувала людей під час Другої світової
Маловідомі факти та легенди про пісню «Пливе кача»

Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Біла хата, BUKI, Вікіпедія, офіційна сторінка Дому Франка.

Про скандали довкола «Дизель Шоу», зміну складу команди, загибель Максима Неліпи, колег, які зробили вибір на користь зла, а також про доцільність жартів під час війни — в інтерв’ю РБК-Україна розповідає відомий артист Євген Гашенко.

«Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ — я живу за цим принципом», — каже Євген Гашенко, комік, актор і співзасновник «Дизель Шоу».
Свою кар’єру він починав із КВК у рідному Миколаєві, а зараз — один із найбільш упізнаваних облич українського телегумору, який не припиняє смішити навіть під час війни.
Гашенко зіграв десятки ролей у шоу «На Трьох», відкрив ресторан азійської кухні та допомагає війську як волонтер.
В інтерв’ю РБК-Україна артист розповів про друзів на фронті, як актори пережили перші місяці великої війни, чому не соромиться номерів про окуповані території та де проходить межа між жартом і болем.

– З чого розпочався ваш шлях у гуморі? Ви закінчили факультет економіки та фінансів, тому можу припустити, що гумор не був першочерговим вибором.
– Шлях у гуморі почався з дитинства. Мені як дитині подобалось, коли на сімейних святах збиралася уся родина, подобалось слухати, про що розповідають дорослі. Потім почав дивитися виступи гумористів, таких як Вєрка Сердючка, наприклад. Але не тільки слухати, а й пародіювати! Такого досвіду було багато.
Пародіював і мультики для своїх однокласників, у ролях. Усім цей формат на шкільних перервах «заходив». У продовженні цієї історії почався шкільний КВК, далі студентський, гуморини.
До речі, в Миколаєві був дуже сильний чемпіонат серед студентів. Була неймовірно велика конкуренція. Невеликий ексклюзив: моя шкільна команда називалась саме «Дизель». Власне ця назва згодом перекочувала в нашу збірну команду і залишилась назавжди.
– Як ви познайомилися із Єгором Крутоголовим і Михайлом Шинкаренком?
– З Михайлом ми були однокласниками. Ми виступали разом на сцені, були ведучими на зустрічах випускників. Переодягалися у різних персонажів, робили попурі, намагалися писати сценарії до потенційних свят разом зі шкільними організаторами.
В інституті ми продовжили діяльність з другого курсу. Зібрали свою команду, назвали її «Гуманітарна допомога» й виступали на міських чемпіонатах. На один з таких виступів прийшов Єгор Крутоголов. Він навчався зі мною в інституті, тільки на різних факультетах.
Після нашого виступу зайшов у гримерку, підійшов до мене зі словами: «Слухай, ти такий кумедний, пластичний, смішний. Хочу з тобою в команді виступати!»
Одразу обговорили це питання з Михайлом, і ухвалили рішення виступати разом. Жодного разу ще не пошкодували про це. Пізніше ми вже разом виступали на міських чемпіонатах, стали чемпіонами міста і після чого вийшли на всеукраїнський рівень. А надалі об’їздили командою всю Україну.
Євген Гашенко та Єгор Крутоголов (фото: instagram.com/dizelgan)
– Як заснували команду для КВК «Дизель»?
– До нас у школу прийшли хлопці зі студентського КВК, вибрали у свою команду найсмішніших хлопців, в тому числі й мене. Так і почався шлях у гуморі.
До речі, перший виступ на чемпіонаті України пройшов, м’яко кажучи, не дуже вдало. Після визнання на міському рівні, ми туди їхали з чіткою впевненістю, що ми найсмішніші. Але ця впевненість дуже швидко зникла. Повернулись додому, зробили роботу над помилками і тоді ж замінили назву з «Гуманітарна допомога» на «Дизель».
– На сцені ви втілюєте різноманітні образи. Як вдається перемикатися між ними?
– На одному концерті «Дизель Шоу» я граю лише 5-6 персонажів, це не багато в порівнянні з іншими проєктами. Ось зі скетч-шоу «На Трьох» історія цікавіше. Там за одну зміну я повинен перемикатися ледь не кожну годину. Звісно, якщо це не сталий образ, як, до прикладу, Рома з СТО.
Можу сказати, що саме на цих зйомках школа перевтілення була пройдена. Мені подобається бути різним, подобається розкривати в собі різних персонажів. До речі, тут мені допомагає надивленість з дитинства, про яку я казав на початку. Все, що я бачив на сімейних застіллях, чув у розмовах, я при нагоді використовую у роботі.
Ось ця манера «знімати» персонажа, його поведінку, манеру, вади, вона є десь всередині мене, і я її за потреби дістаю. Дуже часто мені випадає нагода грати іноземців, тут я вже інакше готуюсь до ролі. Дивлюсь відео про жителів тої чи іншої країни, слухаю як розмовляють.
Головна мета у створенні персонажів — зробити так, щоб люди отримали задоволення!
Образ Роми з СТО, якого грає Євген Гашенко, в скетч-шоу «На Трьох» (фото: пресслужба)
– Який свій сценічний образ вважаєте найбільш вдалим і гармонійним для вас?
– Мабуть з усіх персонажів я міг би виділити Вуйко Горовича. Вперше він з’явився у скетчах «На Трьох». Автори принесли сценарї зі словами: «Тут персонаж має говорити із Закарпатським діалектом».
На це наш режисер сказав: «Я зараз зателефоную своєму другу, він живе на Закарпатті. Він зможе допомогти нам правильно розписати текст». Власне, він допоміг, ми відзняли дуже смішний скетч на локації «Суд», і після цього образ Вуйка перекочував у інші проєкти.
Досі, де б не з’являвся цей персонаж, я беру словник закарпатського діалекту і намагаюсь якнайбільше наблизити текст до оригіналу.
Образ Вуйка Горовича, якого грає Євген Гашенко, в скетч-шоу «На Трьох» і «Дизель шоу» (фото: пресслужба)
– Розкажіть про свою ресторанну діяльність. Як народилася ця ідея? Чому пішли саме в ресторанну галузь?
– Ресторан «Fayna Asia» — це заклад азійської кухні, у якому я співвласник. Відкрили ми його з другом у 2022 році, вже під час повномасштабного вторгнення.
Ідея зародилася після того, як ми виїхали з Києва до Чернівців. Акторство акторством, але ніхто не розумів, що з професією буде далі. Стабільності особливо не було, а додатковий прибуток був потрібен. Сіли, обговорили декілька варіантів, і з’явилась ідея азійського закладу. Вирішили не відкладати, тому найняли шеф-кухаря, з нуля зробили ремонт власноруч, проробили меню і відкрились.
Чому саме заклад харчування? Бо ми обидва любимо готувати і любимо смачно поїсти. Можна сказати об’єднали приємне з корисним. Я пишаюся нашою справою! Бачимо по відгуках, що людям подобається, людям смачно. А нам подобається робити людей щасливими.
До речі, нещодавно ресторан відзначив День народження. Було дуже багато людей. В якийсь момент навіть з’явилася невелика черга на вулиці, бо всі столики були зайняті. Дуже радію таким результатам і щиро сподіваюсь, що постійних гостей з кожним днем буде ставати все більше.
– Які надалі плани в розвитку закладу? Чи думаєте над відкриттям лише свого ресторану?
– Про відкриття саме свого ресторану я поки що не замислювався. Насправді тільки здається, що бізнес справа легка. Якщо зазирнути глибше, можна побачити купу маленьких нюансів, яким треба присвячувати весь свій час.
А так, як у мене є ще акторська діяльність, я не можу собі дозволити розчинятися у чомусь одному. Над розвитком «Fayna Asia» ми з другом працюємо вдвох. Він закриває технічні питання, а я — медійні. Ми справжня команда, й для мене дуже цінно те, що ми змогли і бізнес спільний побудувати, і зберегти дружбу. Мрію, щоб про наш ресторан дізналося якомога більше людей.
Головна фішка нашого закладу — великі порції, тому однією стравою в цілому можна наїстися. Ми з радістю зустрінемо усіх з друзями, родинами й маленькими хвостатими компаньйонами.
– Нещодавно з команди «Дизель шоу» пішла акторка Яна Глущенко. Як ви з колегами сприйняли її відхід?
– Яна Глущенко пішла з «Дизеля» за власним бажанням. Команда дійсно вдячна їй за всі 10 років разом, за її внесок у проєкти. Яна класна акторка і хороша людина.
Ми були трохи здивовані, коли дізналися новину, але з повагою ставимося до її рішення. Причини краще запитати у неї. З Яною ми були, є і будемо в гарних стосунках.
– Також ще раніше колектив покинув актор Олег Іваниця. Нещодавно він розповів, що тоді причиною став конфлікт між учасниками команди. Чи можете привідкрити завісу, що сталося?
– Думаю, в Олега були якісь свої особисті причини піти. Конфліктів особисто я не пам’ятаю. З Олегом ми теж продовжуємо нормально спілкуватися, підтримуємо добрі стосунки.
– Сергій Писаренко та Євгеній Нікішин також були учасниками вашого колективу, проте з моменту російського вторгення повернулися в Росію. Як команда відреагувала на таке рішення колег? Яке загалом ваше ставлення до Сергія Писаренка та Євгена Нікішина?
– Хочу відразу наголосити, що Писаренко та Нікішин ніколи не були у складі «Дизель Шоу». Вони були запрошеними акторами, з якими ми виступали разом.
Востаннє ми спілкувалися 23 лютого 2022 року. Це був крайній концерт «Дизель Шоу» перед початком повномасштабного вторгнення. І власне велике вторгнення вони застали в Київській області.
Що стало причиною їхнього рішення про повернення до Росії після всього побаченого, я сказати не можу. Але вони зробили свій вибір на користь зла. Своєю чергою ми залишаємось вдома, донатимо на ЗСУ і віримо в перемогу України. Ставлення у мене до всіх росіян негативне, вони всі винні у тому, що почалась війна.
Сергій Писаренко та Євгеній Нікішин (фото: facebook.com/dizelshow)
– Як колектив підтримує зв’язок з учасниками, які мобілізувалися? Це, зокрема, Олег Іваниця та Макс Неліпа, який нещодавно загинув. Як ви поставилися до їхніх рішень мобілізуватися та чи розглядаєте такий варіант розвитку подій для себе?
– Я дуже поважаю їхні рішення мобілізуватися. Почув колись одну розумну фразу: «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ». Я живу за таким принципом. Розумію, що моя медійність може допомогти зібрати кошти, закрити збори на потреби армії, чим ми й займаємося.
У нас є БО «Дизель Фонд», частину прибутку ми перераховуємо туди й надалі закриваємо потреби військових. Ми багато передаємо на фронт: авто, РЕБи, дрони, амуніція, ліки, їжа, тепловізори, і це далеко не весь список. Таким чином ми робимо свій внесок у майбутню перемогу, в яку ми всі віримо.
Моральна підтримка теж важлива. Постійно отримую відгуки від військових. Багато хто розповідає, що наші концерти допомагають не зійти з глузду. Гумор — це емоційна розрядка. Для мене, і для всіх нас важливо бути потрібними тим, хто стоїть на захисті наших життів.
– Як ви дізналися про загибель Максима Неліпи?
– Про загибель Макса дізнався з поста Томи Неліпи у Facebook. Потім написали в нашому спільному чаті.
– В яких стосунках ви були з Максимом?
– Коли Макс був в складі «Дизель Шоу», ми дружили. І навіть після його відходу певний час продовжували підтримувати зв’язок.
– Що загалом можете сказати про свого колегу?
– Він був щирою, веселою та цікавою людиною. Дуже любив щось робити своїми руками: паяти, збирати, лагодити — все, що стосувалось електроніки.
Був дуже творчою особистістю з дуже непростою долею. Неймовірно шкода, що так вийшло. Мої співчуття рідним і близьким. Слава Герою!
Євген Гашенко та Максим Неліпа (фото: instagram.com/dizelgan)
– Як загалом змінилася робота «Дизель шоу» з початком повномасштабної війни?
– Багато чого змінилося. І гумор змінився, і ми змінилися. З’явилося багато актуальних номерів про наше сьогодення. Звісно, ми, як і всі люди, спочатку не розуміли, що буде далі, про що жартувати, що «на часі».
У лютому 2022 року команда роз’їхалась, і звичне розуміння стабільності було зруйновано. Але в серпні ми зібралися, обговорили наші подальші дії та провели перший концерт часу повномасштабного вторгнення.
А вже в грудні 2022 року на зимово-новорічних концертах у нас було чотири аншлаги поспіль. Це крутий результат! Ми бачили, що людям це було потрібно. Зараз разом із побутовим гумором, ми показуємо людям і військовий гумор, і соціальний. Людям подобається, можу зробити висновок, що ми рухаємося у правильному напрямку.
– Де, на ваш погляд, проходить межа в гуморі, коли ще можна, а коли вже не треба жартувати про щось?
– У цілому це аж занадто тонка межа. Проте ми робимо усе заради підтримки людей. Звісно, прямо ображати нікого не можна… За винятком казнокрадів, «щурів» серед своїх і росіян.
– Як ви ставитеся до критики тих чи інших ваших номерів? Зокрема, новорічний концерт піддався доволі сильній критиці в медіа з різних причин.
– Одразу скажу, що люди на тимчасово окупованих територіях були, є і будуть українцями. Цього не змінити. Неможливо викорінити з людей Україну. Ми знаємо, що в окупації люди нас дивляться, люди сміються, їм це допомагає жити! Ми завжди даємо зрозуміти, що ми про них пам’ятаємо й обов’язково повернемо людей до нормального життя, а нахабно відібрані землі — до України.
Вважаю, що конфлікт, який роздули навколо номеру, висмоктали хайпожери. Вони, навіть не подивившись номер повністю, почали створювати конфлікт про те, що ми знущаємось з тих, хто зараз в окупації. Це абсурд. Ми завжди підтримуємо наших людей, поважаємо, завжди намагаємося допомогти і надихнути.
Це ж видно по наших роботах. Знущаємося ми над окупантами, бо вони на це заслуговують. Головний посил наших номерів — Україна єдина, сильна, неподільна, і ці три кити нікому й ніколи зруйнувати не вдасться.
Євген Гашенко: Конфлікт, який роздули навколо новорічного номеру, висмоктали хайпожери (фото: пресслужба)
– На вашу думку, що сьогодні для українського глядача є смішним?
– Почну з того, що сприйняття слова «смішне» від початку є досить суб’єктивним. У нас різний глядач. Одним подобаються номери, де ми висміюємо окупантів, іншим — побутові номери, хтось любить того ж Вуйка і чекає номери з ним. Зазвичай люди сміються з того, що нагадує їм історії з власних життів.
«О, це ж я!» — цю фразу часто можна почути від глядачів і побачити у коментарях. Зважаючи на те, скільки мільйонів переглядів набирають проєкти, можу впевнено сказати, що ми робимо те, що відгукується людям і рухаємося у правильному напрямку.
– Які зміни ще можуть чекати на «Дизель»?
– Чекайте нових номерів, нових персонажів. Щиро сподіваюсь, що якомога швидше відновиться наше кіновиробництво. Принаймні мені цього хочеться.
Хочеться робити ще більше якісного українського контенту. Ми бачимо у цьому потребу, тож продовжуємо працювати! Гумор об’єднує українців. Наша місія підтримувати націю морально, що ми й продовжуємо робити.

Читайте інтерв’ю РБК-Україна з акторкою Анастасією Цимбалару про те, чи вважає вона комедійні проєкти доречними в умовах війни, та про те, до чого адаптувалася, а до чого й досі не може звикнути.
Читайте також інтерв’ю РБК-Україна з тернопільським ресторатором у Неаполі Миколою Олексівим про те, чому борщ не можна адаптувати, як вареники стали новою пастою в Італії, які страви змінили уявлення Європи про Україну.

Українська бандура неодноразово звучала в Сполучених Штатах Америки. Туди її зміг донести заслужений артист України Юліан Китастий.
РБК-Україна (проєкт Styler) розповідає, що відомо про всесвітньо відомого музиканта, який все життя поширює українську культуру за кордоном.

Дитинство та музичні корені
Юліан Китастий народився 23 січня 1958 року в місті Детройт, штат Мічиган, у родині українських емігрантів. Його батько Петро Китастий був знаним диригентом, композитором і бандуристом, який очолював знаменитий ансамбль капели бандуристів імені Тараса Шевченка.
З дитинства Юліан виховувався в середовищі української музики й традицій. Його перший інструмент — бандура — став не просто музичним знаряддям, а духовним символом і засобом культурної ідентичності. Грі на бандурі Китастого навчив батько.

Юліан Китастий (фото: centerforworldmusic.org)
Юліан здобув класичну музичну освіту у Канаді. Він навчався у Конкордистському університеті в Монреалі, де вивчав композицію, вокал і теорію музики.
Вже у студентські роки брав участь у виступах українських ансамблів, експериментував із поєднанням традиційної музики й авангардних форм.
У 1980-х переїхав до Нью-Йорка, де розпочав активну творчу та викладацьку діяльність, ставши одним із провідних діячів української діаспори.

Юліан Китастий (фото: Вікіпедія)
Як Китастий розвивав українське музичне мистецтво
Юліан Китастий — один з перших, хто почав поєднувати традиційне кобзарство з елементами джазу, імпровізації та авангардної музики. Він створив ансамбль «New York Bandura Ensemble», який став новим словом у презентації української музики за кордоном.
Паралельно він активно співпрацював із театром «Yara Arts Group», де створював музичні партитури до вистав, що розкривали українські історичні та міфологічні теми.
«Музика — це мова душі», — так звучить кредо Юліана Китастого. Він не боїться шукати нове в глибоко національному, поєднуючи кобзу з електронікою, старовинні думи з візуальним мистецтвом.

У 2021 році Юліан Китастий отримав звання Заслуженого артиста України. Він став символом збереження й оновлення української культурної традиції за межами Батьківщини.
Його концерти відбувалися на найпрестижніших сценах США, Канади, Європи, а сам митець вважається духовним спадкоємцем кобзарського роду.
Гру Юліана Китастого на бандурі можна почути у фільмі «Поводир».
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Юліан активно висловлює свою позицію, бере участь у благодійних концертах і підтримує ініціативи на допомогу українським біженцям і митцям.

Сьогодні Китастий мешкає в Нью-Йорку, де викладає гру на бандурі, записує нові альбоми, працює з молодими музикантами та займається архівуванням української музичної спадщини.

Вас також може зацікавити:

Як хлопець із Києва створив застосунок, яким сьогодні користуються мільйони людей

5 найпопулярніших українських фільмів, які дивляться в Європі та США

Де зараз Василь Попадюк, який став всесвітньою зіркою

Під час написання матеріалу використовувалися джерела: Вікіпедія, Bandura Style.

Про виступ Ziferblat у першому півфіналі, зміну номера та критику їхніх костюмів, про прогнози букмекерів та те, чи можна їм довіряти, про фаворитів та учасників, які розчарували — в інтерв’ю РБК-Україна розповів музичний критик, блогер та оглядач Роман Бутурлакін.

13 травня гурт Ziferblat виступив на першому півфіналі та потрапив в гранд-фінал «Євробачення», хоча й їх назвали останніми. І зараз активно обговорюється те, чи зможемо ми потрапити в «трійку» чи «десятку» кращих учасників конкурсу цього року, та чи дійсно переможе Швеція.
РБК-Україна розпитало автора проекту «Музичні новини» про шанси Ziferblat на «Євробаченні», про особисті враження від їхнього виступу та про те, хто б міг поїхати на конкурс, якби не цей гурт.

– Як вам виступ Ziferblat у півфіналі? Сподобався оновлений номер чи попередній, з декораціями та квітами, здавався більш вдалим?
– Я одразу можу сказати, що у мене під час перегляду номера були сльози на очах. Я навіть записав одразу після перегляду кружечок в Telegram Дані зі своїми емоціями. Я не можу сказати, що я плакав, але очі були на мокрому місті. І мене дуже розчулив цей номер, тому він мені сподобався. Впевнений, там є дуже багато прихованих сенсів, про які нам розкажуть пізніше. Бо я для себе там знайшов певну алегорію, не знаю, правий я чи ні, бо ніби все воно так квітучо-рожеве, але мені здається, що номер взагалі дещо про інше.
В одному з моментів, на піковому цьому останньому приспіві, в мене враження було, ніби показується, як людина біжить під час тривоги від вибухів, бо там і світлом дуже гарно передається, і Даня на коліна падає. Тобто там є оці зашифровані сенси в стилі «Євробачення», де не можна нічого прямо сказати. І такі алегорії мені дуже подобаються, коли є над чим подумати, коли є що розшифровувати, є що обговорювати. І людям, які всередині шоу-бізнесу, режисерам і глядачам — шукати ці сенси, а потім розуміти, правильні вони були чи ні, правильно зрозуміли цей номер чи взагалі нічого не зрозуміли — це дуже цікаво.
Стосовно того, який номер сподобався мені більше: перший на Нацвідборі чи той, який був на «Євробаченні». Для мене це два абсолютно різних номери, створених в рамках тих умов, які були на певний момент. Мені й на Нацвідборі сподобався номер, я його бачив наживо. Дуже красиво було, телеверсія, на жаль, не передала того ефекту, який був наживо. І потім, коли номер перемонтували та опублікували на офіційному YouTube-каналі «Євробачення», то вже була набагато краще зйомка, і там вже було оце відчуття саду і так, як бачив його я. Зовсім інші ракурси взяли, було значно красивіше, ніж в прямому-непрямому ефірі.
Але цей номер, як сказала режисерка, був фактично неможливий на сцені «Євробачення», точніше можливий, але дуже коштовний, тому від такої ідеї відмовились. Бо зробити невеличкий квадрат з травою й садом на такій величезній сцені — воно б виглядало дуже дивно. І є певні номери, які це підтверджують, коли локація декорацій невеличка, то вони губляться на сцені. А трава на Нацвідборі займала весь «язик» сцени, тобто дуже красиво було.
І його монтували досить довго, як для «Євробачення», де треба дуже швидко все зробити. Тому там всю сцену травою засадити б не вийшло. Мені здається, і той номер тоді виконав свою функцію, і його насправді теж дуже розкритикували. Я не впевнений, що якби зараз люди побачили знову траву, чи було б ще більше хейту, аніж є. Хоча я вже бачив коментарі, що люди питають, куди поділи траву. Тоді хтось був проти, а комусь навпаки сподобалось, ці люди були б раді побачити масштабування цього номеру вдруге, але, на жаль чи на щастя, побачили зовсім інший номер. Тому мені здається, що обидва номери дуже вдалі.

– Почали хвилюватися під час оголошення учасників, які потраплять в фінал? Для України ніби влаштували «емоційні гойдалки».
– Звісно, хвилювання було, бо 10 місць на 15 учасників, і місця «танули» на очах досить швидко. А нас все не оголошували й не оголошували. І та «шістка» півфіналістів, яка лишилась — було неочевидно, хто пройде, до останнього моменту, бо там були сильні учасники. Наприклад, номер з Хорватії (Марко Бошняк «Poison Cake») мені сподобався, з інших півфіналістів, окрім Ziferblat. Хоча він так і лишився в півфіналі, не пройшов до фіналу, на жаль. Але, як на мене, був дуже цікавий номер і пісня цікава. Пісня, взагалі, єдина, яку я додав собі в плейлист, дійсно сподобалася, цікаві переходи і цікаво побудована.
Тому я сумнівався між трьома учасниками з шести, хто з них може зайняти останнє місце в фіналі. Вірив, звісно, що це будемо ми, але завжди є вірогідність, що це міг бути хтось інший. Бо ми хоч і проходимо щороку до фіналу, але ж хочеться, щоб це продовжувалось, щоб ми лишались надалі єдиною країною, яка проходить щороку. Але колись це може припинитись, бо можуть так скластися обставини, що будуть дуже сильні учасники, все ж таки це завжди непередбачувано.
І мені здається, що варто легше до цього ставитись, не настільки серйозно, як у нас в Україні. Нічого б погано не сталося, якби ми не пройшли в фінал, а лишились у півфіналі. Номер від того гіршим би не став. Але я дуже радий, що ми все ж пройшли.
Роман Бутурлакін оцінив виступ України на «Євробаченні» (фото надано музичним оглядачем)
– Прогнози букмекерів не дуже втішні, чи є у нас шанс на перемогу чи на місце в «десятці» фіналістів?
– Думаю, букмекерів треба менше слухати, бо можна помітити, що Ziferblat за останні місяці після Нацвідбору постійно переміщались у турнірній таблиці, то аж на 18-му місці, то на 7-му місці. Тобто дуже різні прогнози. Все залежить від дуже багатьох чинників, і я спеціально моніторив, як було минулого року. І десь приблизно за кілька місяців до того, як приходив фінал «Євробачення», навіть переможці NEMO були далеко. Тобто вони теж були не в першій «п’ятірці», навіть не в першій «десятці». І це настільки, як на мене, вилами по воді, що не слід сильно на них сподіватися. Варто все-таки довіряти своїм емоціям і виключно на це розраховувати.
Звісно, ми не можемо бути щороку в топ-3, не можемо бути переможцями постійно. Але я впевнений, що який би результат не був, він буде в нас хороший. Навіть якщо це буде не дуже високе місце, це не означає, що ми погано виступили. Це означає лише, що нас або недостатньо підтримали, або погано проголосували, або, можливо, не зрозуміли наш номер. Може, комусь не сподобався, але це не означає, що немає людей, яким він сподобався.
– Ще на тлі підготовки до півфіналу думки українців щодо костюмів Ziferblat були різними. А вам сподобався такий вибір?
– Ті люди, які дуже критикували костюми гурту Ziferblat, вони або взагалі не знайомі з творчістю гурту, або не дивились навіть Нацвідбір чи кліпи. Костюми, звісно, не для буденного життя. На весіллі в них не побачиш хлопців. Але вони цілком в стилі гурту. Дуже багатьох чомусь роздратував рожевий колір костюма, в якому виступає соліст гурту Даніїл. Але, якщо проаналізувати, я буквально вчора зрозумів, що в кліпі на пісню «Bird of Pray» в рожевому костюмі Валентин, на Нацвідборі теж був Валентин в рожевому кольорі. Тобто навколо цієї пісні постійно був присутній рожевий колір в одязі учасників.
Я не розумію, чому люди настільки обурилися саме кольорами або формами костюмів. Якщо проаналізувати візуальний стиль гурту за останні кілька років, то вони завжди були такі. Можливо, їх просто не вдягав Іван Фролов, від нього відчувається, що це його костюми. Можливо, вони були не настільки екстравагантними. Але навіть елементи корсета чи щось схоже на нього були на Даніїлі під час прес-конференції перед Нацвідбором. Він був в сорочці, а зверху був корсет чи його імітація. І тоді це робив зовсім інший стиліст. Це естетика гурту і вони абсолютно в ній. Просто комусь це може не подобатись і це теж нормально.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Роман Бутурлакін (@roman_buturlakin)

– Кого вважаєте потенційним кандидатом на перемогу на «Євробаченні»? Чи згодні ви з прогнозами букмекерів щодо Швеції, якій пророкують перше місце?
– У мене поки немає очевидних фаворитів, бо мій фаворит в півфіналі не пройшов до фіналу. Я не бачив номери з другого півфіналу, бо дивлюсь виступи лише в ефірі. Тому немає поки фаворитів. От після другого півфіналу я напевне зможу зрозуміти.
Стосовно Швеції я думаю, що там дуже невелика ймовірність перемоги, бо не бачу того номеру, який зазвичай є переможним. Бо минулого року, коли я побачив NEMO в півфіналі, я відчув з перших секунд, що це переможець. І тоді, коли коментував виступи всіх учасників, то писав, що NEMO кращі. Бо в півфіналі я зрозумів, що цей номер мені сподобався найбільше, і пісня дуже здивувала. Там було зрозуміло, що це буде перемога.
Ну а щодо Швеції в мене таких відчуттів немає. Звісно, вони можуть перемогти, бо букмекери найбільше їм приділяють увагу, але чогось такого особливого в цій пісні я не бачу. Вона легка, вона може бути і, напевно, вже є хітом європейських дискотек, але я не бачу тієї пісні, яка б запам’яталася надовго — хоча б на цей рік після перемоги на конкурсі. Поки в мене немає такої пісні, яку б я хотів бачити переможцем.
– Хто у вашому особистому топ-3 серед всіх учасників цьогорічного Євробачення?
– Знову ж, можу сказати по першому півфіналу та частині фіналістів «автоматичних», які вже виступали в першому півфіналі. Мені сподобалися три учасники, якщо не рахувати Ziferblat, бо ми за них не голосуємо. Це Норвегія, Хорватія і це Швейцарія. За двох з них я проголосував, хотів і за третього проголосувати, а потім згадав, що Швейцарія і так у фіналі.
– А є ті учасники, які розчарували чи просто не вразили?
– Перший, хто мені приходить на думку, це Томмі Кеш (Естонія). Я був скептично налаштований ще з моменту його перемоги на відборі. Бо людина, яка підтримує РФ, може й не напряму, але захоплюється російською культурою і мріє там виступити, мені не імпонує. І я боявся, що це буде якийсь суперхіт, дуже класний номер, який переможе, бо на нього досить високі ставки.
Але мене не розчарувало, а дуже навіть порадувало, що він абсолютно погано заспівав. І вокал — це явно не його сильна сторона. Я думаю, що є люди, які теж в цьому розчарувались. Якщо порівнювати зі студійним варіантом, а я чув фрагмент цієї пісні, то можна було б розчаруватися саме в цьому номері. А оскільки я не бачив студійні версії чи кліпи інших учасників, то мені не було в чому розчаровуватись, бо я просто не зачаровувався, так би мовити, лише вперше бачив всіх цих учасників.

– Якщо не Ziferblat, то хто б ще міг представити нас цього року? Кого можете назвати серед фіналістів Нацвідбору?
– Я вважаю, що все сталося так, як мало статись. Я вболівав і голосував за Ziferblat і минулого року, і цього року. Якби, наприклад, не вони, то досить великі шанси були перемогти у MOLODI, Khayat, Маші Кондратенко, інших можна навіть не брати до уваги. Але що у MOLODI, що у Маші Кондратенко були проблеми з вокалом. Особливо у MOLODI, на піковому моменті пісні Кирило, скільки разів я чув це наживо, жодного разу не зміг його заспівати.
І мені здається, що він навряд чи впорався б з хвилюваннями та тиском на «Євробаченні», якщо в Києві на інших простих концертах він не може повноцінно заспівати цю пісню. Тому, напевно, просто не треба такі складні вокалізми писати. Стосовно Маші Кондратенко, я думаю, теж можна було б перебороти хвилювання, але наживо, без хору, без великої кількості бек-вокалу, пісня звучить не так, як мала б звучати. Тому студійка мені сподобалась значно більше, аніж живий звук. Але думаю, що вона цілком могла б гідно представити Україну.
Те саме міг би зробити і Khayat, звісно. У нього теж були проблеми з вокалом на початку пісні, але він хороший вокаліст. І після досвіду Нацвідбору він би заспівав краще, напевно. Хоча ми не можемо бути впевнені, всі хвилюються, голос іноді може підводити, незалежно від того, хочеш ти того чи ні. Але він був яскравий, пісня в нього яскрава. Лише мені не дуже зрозуміло, чи не загубився б він серед інших учасників. Тобто пісня в нього хоч і цікава, але таких танцювальних хітів дуже багато на «Євробаченні» щороку. І в першому півфіналі їх теж було багато, і номери дещо подібні були.
Тому Ziferblat дуже вдало відрізняються від інших. І в тому наша перевага, в першу чергу, візуально і аудіо відрізняється. Тобто нас можна легко, візуально так точно, побачити серед оцієї «нарізки» учасників. Візуальна картинка у нас зовсім інша завдяки ефектам, кольору. І вона легко запам’ятовується, що дуже добре.

Вас може зацікавити

Інтерв’ю Ziferblat про сенси пісні, очікування від «Євробачення» та Нацвідбір

Інтерв’ю Маші Кондратенко про «шароварщину», Нацвідбір та Тіну Кароль

Інтерв’ю MOLODI про конкуренцію, бажання виступити на «Євробаченні» та меседжі, які вони планували донести на конкурсі.

Ведучий та інтерв’юєр Слава Дьомін оцінив результати фіналу «Євробачення», на якому цього року переміг співак з Австрії JJ. Україну на конкурсі представив гурт Ziferblat з піснею «Bird of pray».
В інтерв’ю РБК-Україна (проект Styler) Дьомін відповів, чи задоволений він виступом нашої країни та яких учасників може назвати сильними.

– Як вам виступ Ziferblat, які посіли 9-те місце? Він виправдав ваші очікування?
– Мені виступ загалом сподобався. Єдине, я не до кінця зрозумів суті номера. Дуже хотілось тих самих квітів і зеленої трави, які були на Нацвідборі. Але, думаю, режисеру-постановнику і хлопцям було видніше
– А що скажете щодо переможця, який надихався путіністкою? Чому на «Євробаченні» ніби вдавали, що цього нема?
– Я думаю, не всі там навіть розуміли хто така Нетребко. Та й окрім України ніде сильно про це не говорилося. Щодо пісні, то, на мою думку, перемогла оригінальність. Бо ніхто цього року більше не співав оперу.
– Цього року на «Євробаченні» виступав ще й Томі Кеш. Як реагували на його виступ та на його персону в цілому?
– Я не зрозумів загального захоплення цією піснею і цим артистом. Мені пісня не сподобалась.
Дьомін оцінив виступ Ziferblat на «Євробачення» (фото: Getty Images)
– Кого ви бачили переможцем? Хтось став найбільшим розчаруванням?
– Загалом, мені цьогорічний конкурс здався слабкішим за попередній. Я не бачив явного переможця. Але, особисто мені сподобався представник Норвегії і представниця Данії.
– На вашу думку, хто б міг гідно представити нас наступного року?
– Я вважаю, що не від імені артиста залежить успіх, а від пісні, постановки та промо перед самим виступом. Але скажу точно, що з кожним роком дивувати публіку стає все важче
– Чому Ziferblat так багато критикували? Якби був хтось інший, якийсь інший артист з Нацвідбору — було б так само?
– Думаю, творчість гурту Ziferblat — це не музика для мас-маркету. Тому були ті, хто в них не вірив. Але ж ці артисти — українці. І вважаю, що якщо за них проголосувала більшість, то наша задача — підтримати.
Бо що дасть ця критика після перемоги на Нацвідборі? Відповідь: лише демотивацію артиста. А це призведе до гіршого виступу. Тому я за те, щоб ми — українці, завжди підтримували своїх.

Вас може зацікавити

Музичний критик Роман Бутурлакін розповів, які емоції відчув під час виступу Ziferblat на «Євробаченні»
Блогер оприлюднив запис з мікрофонів Ziferblat в фіналі конкурсу

JJ з Австрії прокоментував свою перемогу на «Євробаченні».

Grammarly — це відома онлайн-платформа на основі штучного інтелекту, яка допомагає користувачам писати англійською мовою ефективніше. Та мало хто знає, що створення застосунку насправді належить українцю.
РБК-Україна (проєкт Styler) розповідає, як хлопець із Києва Макс Литвин побудував багатомільярдну компанію в США.

Що відомо про Макса Литвина
Максим Литвин народився 3 грудня 1977 року в Києві, де здобув базову освіту. Пізніше закінчив Міжнародний християнський університет у Києві, здобувши ступінь бакалавра з інформаційних систем управління.
Згодом переїхав до США, де здобув ступінь MBA з маркетингу та фінансів в Університеті Вандербілта.
Наразі розробник живе в Канаді, де має відповідне громадянство.
Як Литвин створив Grammarly
Створенню Grammarly передувала робота на «чорному академічному ринку». Випускники Міжнародного християнського університету розпочали свій шлях у бізнесі з торгівлі рефератами. На початку 2000-х вони розробили кілька сайтів, де продавали написані іноземцями тексти для американських студентів.
Проте скоро настала «біла смуга» в репутації.
Друзі створили компанію MyDropBox — платформу для виявлення плагіату в академічних роботах. Проєкт успішно продали компанії Blackboard Inc., де Литвин працював директором зі стратегії продукту.
У 2009 році Максим Литвин разом з Олексієм Шевченком і Дмитром Лідером заснував Grammarly — онлайн-сервіс для покращення письмового спілкування англійською мовою.

Макс Литвин із партнерами по бізнесу Олексієм Шевченком і Дмитром Лідером (фото: MC.Today)
«Щастя не в грошах, а в тому, щоб робити гарні речі, якими користуються мільйони людей», — таким було кредо молодих підприємців.
Спочатку орієнтований на студентів, сервіс швидко здобув популярність у бізнесі, журналістиці та технічному секторі. Станом на 2025 рік Grammarly щоденно використовують понад 30 мільйонів людей, а вартість компанії оцінюється у 13 мільярдів доларів.
Проте варто зазначити, що оцінку Forbes її засновники називають «некоректною», але водночас не розкривають фінансових показників компанії.
У Grammarly Максим Литвин відповідає за стратегію зростання. Під його керівництвом компанія постійно вдосконалює свої AI-алгоритми, додає нові функції та розширює глобальну присутність.

Макс Литвин (фото: Forbes)
Статки Максима Литвина
У 2020 році статки Максима Литвина склали 250 мільйонів доларів. Тоді він посів 36 позицію в переліку найбагатших українців за версією Forbes.
Уже за два роки, у грудні 2022-го, статки Литвина складали 2,3 мільярда доларів, що відповідає другому місцю в переліку найбагатших українців за версією Forbes.
У 2023 році «NV. Бізнес» оцінювало статки Максима Литвина в 865 мільйонів доларів. Він посів сьоме місце в рейтингу найбагатших українців.

Скриншот
За даними Forbes, у 2025 році статки Максима Литвина оцінюються в 1,9 мільярда доларів, і він входить до списку найзаможніших людей світу. Наразі він мешкає у Сан-Франциско.

Скриншот
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Литвин виступив із чіткою громадянською позицією: Grammarly припинила бізнес у Росії та Білорусі та пожертвувала доходи, отримані там, на підтримку України.
Що відомо про Grammarly
Це онлайн-платформа на основі штучного інтелекту, яка допомагає користувачам писати англійською мовою ефективніше. Вона надає рекомендації щодо граматики, орфографії, пунктуації, стилю, тону та навіть виявляє можливі випадки плагіату.
Grammarly має штаб-квартиру в Сан-Франциско та офіси в Києві, Нью-Йорку, Ванкувері та Берліні.
Застосунок складається з кількох рівнів:

Grammarly Free — безкоштовна версія з базовими перевірками граматики та орфографії.
Grammarly Premium — розширені функції, включаючи перевірку стилю, тону та виявлення плагіату.
Grammarly Business — інструменти для командної роботи, забезпечення послідовності бренду та адміністрування.
Grammarly for Education — підтримка студентів і викладачів у навчальному процесі.

За час існування сервіс отримав кілька винагород від авторитетних джерел. Так, наприклад, видання TIME включило Grammarly до списку 100 найвпливовіших компаній.
Fast Company визнав сервіс одним із найінноваційніших компаній у сфері AI. А також застосунок входить до списку найкращих хмарних компаній за версією Forbes Cloud 100.

Вас також може зацікавити:

Які українські серіали популярні у світі

Як Україна обійшла Британію в реформі шкільного харчування

Хто з українських акторів підкорює Голлівуд: історії успіху та провалу

Під час написання матеріалу використовувалися джерела: Вікіпедія, Forbes, NV Бізнес.

Вареники, деруни, голубці, а ще — добрий американський стейк. Звучить, як меню на щедрому застіллі. Однак саме так виглядає список страв, які гріють душу Тарасу Стадницькому — актору, якого вся країна знає як Володьку з «VIP Тернопіль».
В інтерв’ю для РБК-Україна (проект Styler) гуморист розповів, що їжа для нього — не просто процес, а емоція, спогад і прив’язка до близьких людей. Тож дізнайтеся, що насправді їсть актор, сценарист і резидент гумористичного шоу «VIP Тернопіль» на Новому каналі, коли не на сцені та не в кадрі.

Улюблені українські страви: мамині вареники — понад усе
Актор зізнається, що перше місце у гастрономічному серці тримають домашні вареники. З капустою, з сиром, з картоплею, з гречкою і сиром — в будь-якому варіанті вони для нього святі. Їсть тільки зі сметаною. А якщо солоні — ще й з домашніми шкварками.
«Вареники з вишнею чи чорницею — зі сметаною та цукром», — каже він.
Окрім вареників, в особливому гастро-рейтингу Стадницького:

деруни
тещині голубці
картопля, смажена на великій сковорідці на вогні.

«Взагалі в мами в селі все смакує по-особливому, ще й якщо після доброї фізичної роботи», — додає актор.
Стадницький розповів про улюблені страви (фото надано прес-службою)
А що зі світовою кухнею? Тут — м’ясо і трохи Польщі
Попри любов до українського традиційного столу, Стадницький не цурається й іншої гастрономії. Проте його вибір — завжди конкретний і без надмірної екзотики:

добрий американський стейк або ребра, якщо хочеться м’яса «по-справжньому»
суші, але без фанатизму — як варіант для різноманітності
журек — традиційний польський суп із житнього борошна

Загалом, зізнається Тарас, більшість його гастровподобань тісно пов’язані з домом, з тими, хто поруч, і з теплими буденними моментами.

Вас може зацікавити

Стадницький чесно розповів про стосунки з «екранною дружиною», з якою йому приписували роман
Як діти Стадницького реагують на його популярність

Скільки платять на «Кварталі 95» авторам жартів.

Український актор і ведучий Геннадій Попенко повідомив, що завершив службу у Збройних Силах України.
Про це пише РБК-Україна (проєкт Styler) з посиланням на його пост в Instagram.

«Майже 3 роки тому призвався. І ось нещодавно списаний з армії… на певний термін», — зазначив він.
Попенко згадав про наслідки тривалого перебування на фронті та свою травму. Річ у тім, що влітку 2024 року під час тренування він упав і зламав коліно.
«На згадку про цей час — біль і титан у коліні. Уже пересуваюся без ковіньки, але біг поки тільки сниться. Реально сниться», — написав він.
Водночас він поки не вирішив, чим займатиметься далі.
«Поки немає відповіді на запитання: «Чим займатися далі?» Так, є вже рідний #ЗагубленийСвіт. Так, є улюблені кінознімальні майданчики, куди буду намагатися повернутися. Так, є наш волонтерський центр 4.5.0, який виготовляє неймовірні маскувальні сітки», — розповів телеведучий.
Геннадій Попенко зазначив, що не виключає залучення до ініціатив, пов’язаних із підтримкою армії, і ветеранської спільноти.
«Ще буду шукати діяльність у напрямку підтримки армії або ветеранської спільноти. Можливо, комусь будуть потрібні руки? Чи голова», — риторично запитав він.
Наостанок актор подякував усім, з ким мав честь служити та співпрацювати. Завершуючи свою публікацію, Геннадій додав, що він завжди готовий повернутися.
«Отже, списаний у запас. Тобто. Раптом що, я там — на лаві запасних», — підсумував він.
Геннадій Попенко завершив службу в ЗСУ (фото: instagram.com/popenko_hennadii)
Що відомо про службу Геннадія Попенка у ЗСУ
Відомий актор і ведучий взяв до рук зброю відразу ж після початку повномасштабного вторгнення РФ. Служив у 59-й окремій механізованій бригаді, а потім перейшов у «Культурний десант».
За його словами, він тричі ходив до військкомату, перш ніж його взяли в ЗСУ.
Влітку 2024 року він отримав травму коліна. Під час тренування він невдало впав і зазнав множинних травм: перелом саме колінного суглоба і травми кількох груп зв’язок. За його словами, передня хрестоподібна зв’язка була розірвана.
У березні 2025 року він розповідав, що переніс одну операцію, але на нього чекає ще одна.

Вас також може зацікавити

Ведучий-військовослужбовець Даніель Салем замилував рідкісними фото 10-річної доньки в її день народження
Що телеведучий Максим Неліпа написав перед загибеллю на фронті
Зірка «Кварталу 95» і «Ліги Сміху» поповнив лави ЗСУ.

Чому борщ не можна адаптувати, як вареники стали новою пастою в Італії, які страви змінили уявлення Європи про Україну і чому італійці плачуть під наш гімн, замовляючи деруни — в інтерв’ю РБК-Україна розповідає ресторатор Микола Олексів.

Він виїхав із Тернопільської області понад 15 років тому, але зберіг і примножив українське — через кухню, атмосферу і спільноту. Микола Олексів — власник ресторану «Анастасія» у Неаполі, який став не просто гастрономічним осередком, а місцем зустрічі, пам’яті та сили для українців і місцевих мешканців.
Його борщ, деруни й вареники дивують італійців, ребра — викликають захоплення, а вечори з українською музикою доводять до сліз.
У відвертому інтерв’ю РБК-Україна він розповів, чому не адаптує борщ, як війна змінила смак страв, чим українська гостинність шокує Європу і чому ресторан за кордоном може бути набагато більшим, ніж просто бізнес.

– Миколо, з чого ви починали меню «Анастасії»? Чи були страви, які вам довелося адаптувати до італійського смаку — і навпаки, які залишились «сакрально українськими»?
– Меню «Анастасії» починалося з прагнення показати справжню українську кухню — ту, яка має глибокі корені, багатство смаку і душі. Водночас ми розуміли, що Італія — країна з власними гастрономічними традиціями, де люди звикли до певних смакових акцентів і способів подачі.
Тому довелося зважати на очікування італійської аудиторії, де важливі не лише інгредієнти, а й подача, естетика і навіть легкість страв.
Проте деякі позиції, наприклад борщ чи вареники, ми свідомо залишили «сакральними» — не змінювали рецепт, бо це частина нашої ідентичності і культури, які не можна піддавати компромісам.
Інші страви — деруни, голубці, салати — ми трохи модернізували, додаючи локальні продукти чи подаючи в незвичних формах, щоб зробити їх ближчими італійському гостю, але не втратити самобутності.
У результаті меню стало балансом між традиціями і сучасністю, що дозволило нашому ресторану бути унікальним культурним простором.
– А є інгредієнти, які вам довелося «перевинайти», щоб приготувати українські страви в Італії? З якими продуктами найбільше мороки?
– Звичайно, з продуктами виникали певні виклики. Українська кухня часто базується на унікальних інгредієнтах — таких як домашня сметана, певні види сала, домашній сир, натуральні ковбаси чи навіть певні види овочів, які в Італії не дуже поширені.
Наприклад, нам було складно знайти якісні копчені продукти, що мають специфічний смак, бо в Італії коптіння робиться за іншою технологією. Також деякі овочі та крупи відрізняються за смаком і текстурою, що вимагає певної адаптації рецептів.
Нам доводилося експериментувати: шукати постачальників, співпрацювати з місцевими фермерами, а іноді навіть замінювати інгредієнти схожими, але з місцевим колоритом.
Водночас це було цікаво — «перевинайти» страви так, щоб зберегти їхню суть, але зробити їх смачними і зрозумілими італійському гостю.
– Можете порівняти якість і доступність продуктів в Україні та Італії?
– Порівнювати якість продуктів в Україні та Італії — це досить складно, бо кожна країна має свої переваги і особливості.
В Італії дуже розвинене фермерство, багато локальних продуктів відзначаються високою якістю, і це видно по свіжості і смакових характеристиках. Проте якість і ціна — не завжди синоніми доступності.
В Україні багато натуральних продуктів, особливо сільськогосподарських, є дуже хорошими і за більш доступною ціною. В Італії ж загалом вища купівельна спроможність, але й вартість продуктів, особливо імпортних, суттєво вища.
Тому твердження, що в Європі все дешевше, — це міф. Насправді в Італії більшість продуктів коштують дорожче, особливо якщо йдеться про якість і натуральність.
Ще один момент — в Україні часто можна знайти більш «домашні» продукти без посередників, що впливає на їхню ціну і свіжість. Усе залежить від категорії товару і регіону.
– Чи є в італійських стравах щось дуже близьке до українських і ви цим користуєтеся, щоб звести так званий «гастрономічний міст» між кухнями?
– Так, я вважаю, що багато італійських страв мають певні спільні риси з українською кухнею — насамперед це пристрасть до домашнього, простого і щирого смаку.
Наприклад, італійська паста, ризотто чи полента — це теж базові, традиційні страви, що мають регіональні варіації і готуються з любов’ю до локальних продуктів.
Ми часто використовуємо цей факт, створюючи «міст» між двома культурами — наприклад, додаємо італійські овочі, трави або спеції до українських рецептів, щоб зробити страви більш близькими для місцевого споживача, не втрачаючи при цьому їх автентичності.
Це дає можливість гостям легше сприймати нашу кухню, а також відкриває їм нові смаки в знайомій формі. Такий підхід допомагає будувати культурний діалог і поширювати українську гастрономію у світі.

Ресторатор Микола Олексів: Багато італійських страв мають спільні риси з українськими (фото надане ресторатором)
– Які українські страви користуються найбільшою популярністю серед італійців?
– За ці роки я бачу великий інтерес з боку італійців. Коли ми починали, їх було одиниці. А зараз до 30% наших гостей італійці. І вони в захваті! Вони обожнюють вареники, деруни, борщ. Часто навіть замовляють одне й те саме — бо вже знають, що це смачно.
М’ясні страви — теж дуже популярні: шашлик, ребра. Їм подобається, що ми використовуємо якісне місцеве м’ясо, але в українській інтерпретації — з нашими соусами, маринадами.
Салати в новій подачі — теж цікаві. Ми зараз розвиваємо напрям сучасної української кухні — з кращою подачею, новими поєднаннями, італійцям це «заходить» на ура.
Все залежить від подачі. Якщо страва гарна, смачна, подана з душею — її сприймуть. Ми не ставимо страву на стіл просто так — ми розповідаємо історію, пояснюємо, що це, чому саме так. І людям цікаво!
– А що викликає найбільше захоплення в італійців і щире здивування? Яку українську страву вам було найважче пояснити італійцям?
– Вареники! Це, можна сказати, наш бренд. З картоплею, з капустою, з вишнями — йдуть на ура. Деруни — другий хіт. Ми щовечора продаємо їх стільки ж, як і вареників.
Борщ — завжди топ. Навіть ті, хто вперше куштує, кажуть: «А можна ще раз таке саме завтра?» Шашлик — дуже популярний серед італійців. Соковите м’ясо, правильно замариноване — вони це цінують. І наші ребра — це взагалі окрема історія. Є клієнти, які приходять і кажуть: «Ми хочемо тільки ваші ребра. Ми таких ніде не їли».
Тут, мабуть, не про конкретні звичаї, а про атмосферу. Італійців дуже дивує наша гостинність. Вони кажуть: «У вас можна сидіти, вечеряти, слухати музику і ніхто тебе не виганяє!»
Ми часто влаштовуємо вечори з українською музикою, іноді навіть танці. Італійці в захваті, бо для них це новий досвід. У них все за таймером — поїв і пішов. А у нас — як вдома: можна розслабитися, поспілкуватися, насолодитися. Оце їм дуже імпонує.
І ще: їх дуже вражає, що ми тримаємося за свою культуру, не забуваємо її, а навпаки — відкриваємо іншим. Це додає глибини всьому, що ми робимо.
– Вам доводилося пояснювати гостям, що борщ — це не просто суп, а культурний код?
– Так, я часто наголошую, що борщ — це страва, яка несе в собі історію нашого народу, традиції, емоції. Для багатьох італійців борщ стає відкриттям — вони вражені тим, наскільки це складна і багатошарова страва, з якою пов’язано багато символіки.
Реакція зазвичай дуже позитивна: люди розуміють, що це щось більше, ніж просто їжа, і цінують можливість відчути цю культурну глибину через смак. Для мене це дуже важливо — через їжу розповідати про Україну просто і зрозуміло.

Для багатьох італійців український борщ стає відкриттям (фото надане ресторатором)
– Чи готові італійці приймати українську кухню як рівнозначну власній у сенсі культурної глибини?
– В Італії багато поважають свої гастрономічні традиції, тому їм важко приймати нове без глибокого розуміння. Проте українська кухня, з її унікальністю, багатством смаку і сильним культурним контекстом, поступово здобуває визнання.
Гості, які знайомляться з нашими стравами і традиціями, починають цінувати українську кухню не просто як екзотику, а як повноцінну, гідну увагу кулінарну культуру з багатою історією.
Звичайно, цей процес поступовий, і важливо продовжувати працювати над популяризацією. Але в результаті італійці починають бачити українську кухню як щось, що варте уваги і поваги нарівні з їхньою власною.
– Які неочевидні страви ви обов’язково порадили б спробувати українським туристам в Італії?
– Для українців, які приїжджають до Італії, я рекомендую звернути увагу на локальні страви, які можуть здатися простими, але відображають душу італійської кухні.
Наприклад, суп минестроне — це щось на зразок нашого борщу, але з італійським колоритом, багатий овочами і ароматними травами.
Полента — кукурудзяна каша, яка може замінити традиційний український гарнір і має багато варіацій, від м’яких до хрустких.
Ще одна цікава страва — фокачча з різними начинками, яка є втіленням домашнього хліба і дуже популярна в Італії.
Рекомендую спробувати італійські сири, які відрізняються від наших, щоб краще зрозуміти місцеву гастрономію і порівняти зі знайомими смаками.
– Якщо вже на те пішло, то назвіть ще й страви італійської кухні, які в Україні дуже переоцінені.
– В Україні деякі страви італійської кухні часто сприймають з особливим захватом, але інколи цей культ перебільшується, особливо щодо таких класик, як паста карбонара або різотто.
Це безумовно смачні і знакові страви, проте у нас не завжди їх готують так, як це роблять в Італії — часто через брак автентичних інгредієнтів чи нерозуміння традиційних технік. Багато українських ресторанів подають ці страви швидко, спрощено і без тієї делікатності, яка робить їх унікальними.
У результаті гості можуть залишитися з відчуттям, що «італійська кухня — це паста», тоді як справжня італійська гастрономія значно багатша і різноманітніша.
Важливо розуміти, що італійська кухня — це не лише про окремі рецепти, а й про філософію приготування, повагу до сезонних продуктів і майстерність. Тож я б радив українцям глибше пізнавати регіональні особливості Італії і не зводити всю кухню до кількох популярних страв.
– Смажені спагеті і піца з ананасами — ці страви дійсно бісять італійців чи це такий мемний стереотип?
– Це дійсно одна з тих історій, яка поєднує реальні гастрономічні пристрасті та гумор. Багато італійців дуже серйозно ставляться до своєї кухні і сприймають її майже як частину національної ідентичності, тому піца з ананасами для них — це щось на кшталт кулінарного «священнодійства», яке порушує всі правила.
Вони часто з іронією і навіть деяким обуренням сприймають цю страву, вважаючи, що ананас абсолютно не вписується в класичний італійський смак піци.
Щодо смажених спагеті — це скоріше кулінарний курйоз і мем, з яких італійці сміються, ніж серйозна страва. Вони вважають, що пасту не потрібно перевантажувати олією чи жиром, як це іноді роблять у деяких варіаціях, і що простота і якість інгредієнтів — це ключ.
Отже, хоча ці страви мають місце в кулінарних розмовах, вони часто використовуються як жарти і способи підкреслити серйозне ставлення італійців до своєї гастрономічної спадщини.

В Італії Микола Олексів відкрив заклад з українською кухнею «Анастасія» (фото надане ресторатором)
– Чи помічали ви, як змінився смак чи запит на українські страви після 24 лютого?
– З початком повномасштабної війни в Україні інтерес до нашої кухні за кордоном різко зріс. Люди почали не просто сприймати українську їжу як екзотику чи новинку, а як важливий культурний знак, спосіб підтримати країну та її народ у складний час.
Ми помітили, що запити стали більш усвідомленими — гості хотіли не просто скуштувати борщ чи вареники, а розуміти, чому саме ці страви мають таке значення для нас. Це надало нашій кухні нового, більш глибокого сенсу, і водночас спонукало нас до більш ретельного дотримання традицій і подачі з повагою до історії.
Змінилися і смаки: стали більш популярними страви з глибоким домашнім корінням, які раніше могли вважатися «просто їжею». Відчуття єдності і підтримки посилило цінність наших страв і зробило кухню потужним культурним мостом.
– А образ українців в очах італійців з початку повномасштабної війни змінився?
– Так, образ українців в Італії за останні роки кардинально трансформувався. Раніше нас сприймали переважно через призму міграції чи туризму, але з початком війни ми стали символом незламності, мужності і сили духу. Італійці почали більше цікавитися нашою культурою, історією і підтримувати нас не лише словами, а й конкретними діями.
Ця нова реальність принесла нам новий рівень поваги і співпереживання, що особливо важливо для створення взаєморозуміння та інтеграції в суспільство. Водночас це дало українцям у Італії відчуття єдності і підтримки, що надихає продовжувати ділитися своєю культурою і кухнею, будуючи позитивний образ країни, навіть у складні часи.
– Яка подія у вашому ресторані була для вас найемоційнішою?
– Неодноразово до нас приїжджають люди з інших регіонів Італії, щоб відчути затишок і підтримку українського простору. Для багатьох наш ресторан став не просто місцем харчування, а домом, де можна знайти рідні смаки і душевний комфорт.
Найемоційнішими подіями, безперечно, були благодійні вечори, коли до нас прийшло багато співвітчизників і місцевих жителів, щоб разом підтримати Україну. Ми зустрічали людей, які спеціально приїжджали з інших міст, — не просто, щоб поїсти, а щоб побути серед своїх. Казали: «Ми побачили в інтернеті, що у вас тут — частинка України, і захотіли відчути це тепло». Ці слова дуже чіпають.
Для нас це підтвердження того, що ресторан — більше, ніж місце, де готують їжу. Це точка зустрічі, підтримки й спільності.
Одна з найбільш емоційних подій сталася, коли ми вперше організували благодійний концерт на підтримку України. Люди плакали під час виступів, співали разом гімн, обіймалися, дякували за атмосферу. Було відчуття, ніби ми всі — одна родина, яку розкидала доля, але яка знову зібралася за спільним столом.
А ще був момент, який досі пам’ятаю дуже чітко. До нас прийшов літній італієць. Він нічого не замовив — просто підійшов до скриньки для збору коштів, поклав туди 200 євро і сказав: «Це для дітей у Харкові». Він навіть не хотів, щоб ми записували його ім’я. У такі миті розумієш: людяність справді не має національності.

Ресторатор Микола Олексів: Після 24 лютого інтерес до української кухні за кордоном виріс (фото надане ресторатором)
– Що для вас означає «зробити ресторан прикладом»? Для кого ви хочете ним бути: для українців за кордоном чи для італійців, які відкривають Україну?
– Для мене це означає створити не просто місце, де смачно готують, а справжній культурний центр, який поєднує традиції, гостинність і сучасність. Це місце, де українці за кордоном можуть відчути себе як вдома, відновити зв’язок з корінням і знайти підтримку. Водночас це двері для італійців і всіх гостей, які хочуть пізнати Україну через її кулінарну спадщину, традиції і людські історії.
Я хочу, щоб наш ресторан став мостом між культурами, який надихає на взаєморозуміння і повагу, відкриваючи нові горизонти для діалогу і співпраці. Це не лише бізнес, це — місія, яка дає сенс кожному дню.
– Що ви вкладаєте у поняття «українська гостинність» за кордоном?
– Українська гостинність для мене — це набагато більше, ніж просто ввічливість чи надання їжі і напоїв. Це справжнє мистецтво створити атмосферу, де кожен гість почувається як у себе вдома, де є тепло, увага до деталей і душевність у кожному жесті.
За кордоном, далеко від рідної землі, гостинність набуває особливого значення — це спосіб передати частинку України, її душу через прості речі: домашні страви, щира посмішка, готовність вислухати і підтримати.
Для нас це також відповідальність — бути мостом, який допомагає людям краще розуміти і любити нашу культуру. Саме тому українська гостинність у нашому ресторані — це не лише про їжу, а й про створення сімейної атмосфери, де всі почуваються бажаними і важливими.
– Який символ або образ ви вважаєте найточнішим візуальним втіленням сучасної України?
– Якщо говорити про символ, який найкраще відображає дух і сучасність України, я б обрав образ соняшника.
Це квітка — не лише символ нашої землі і сонця, а й стійкості, життєвої сили і надії. Соняшник, що завжди повертається до світла, нагадує про наш народ, який, незважаючи на труднощі, залишається оптимістичним і цілеспрямованим. Візуально він простий, але водночас потужний, і саме така сила криється в кожному українцеві сьогодні.
Для мене цей образ говорить про тепло, гостинність і безперервне прагнення рухатися вперед, зберігаючи свої традиції і цінності.
– Який смак чи аромат для вас — це дім?
– Дім для мене — це смак свіжозвареного борщу з домашньою сметаною і аромат випічки, який тягнеться по всій кухні. Ці запахи пов’язані з теплими сімейними моментами, дитинством і почуттям безпеки. Особливо пам’ятаю запах вареників, які мама готувала на свята, і чай з м’ятою, який завжди допомагав заспокоїтися.
Ці аромати для мене — справжній код дому, який можна відтворити навіть далеко за кордоном, і щоразу вони повертають мене до коренів, наповнюють серце теплом і натхненням. Саме через ці смаки і запахи я відчуваю, що де б я не був, Україна завжди зі мною.

Читайте інтерв’ю РБК-Україна із засновницею бренду вишиванок GAPTUVALNYA про зміну ставлення до вишивки, регіональні відмінності орнаментів, тренди, ціни та еволюцію національного одягу.
Читайте також інтерв’ю РБК-Україна з акторкою Анастасією Цимбалару про те, чи вважає вона комедійні проєкти доречними в умовах війни, та про те, до чого адаптувалася, а до чого й досі не може звикнути.

Чи справді вишиванка має «таємні символи»? Чому геометричні орнаменти витіснили квіточки? Чим вишита сорочка відрізняється від стилізованої блузи з масмаркету? І чому слово «вишиванка» не всім до вподоби? Етнолог Володимир Щибря в розмові з РБК-Україна розвінчує міфи про символіку, пояснює регіональні відмінності сорочок та розповідає, як національний одяг став маркером ідентичності.

Вишита сорочка перестає бути лише святковим вбранням і виходить з рамок радянського зневажливого сприйняття. Та попри зростання інтересу до традиційного одягу, довкола вишиванки досі існує безліч міфів. Одні вірять у «таємні коди» орнаментів, інші — купують китайські копії сорочок на маркетплейсах.
В інтерв’ю РБК-Україна директор Центру фольклору та етнографії навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вчений секретар Вишгородського історико-культурного заповідника Володимир Щибря розповів про те, як правильно називати український національний одяг, чому символіка не відіграє значення та в чому унікальність українських вишитих сорочок.

– Що таке символіка вишиванки та як вона формується? Чи можна «прочитати» її як текст?
– Тут немає науки. Можливо, колись в якісь дохристиянські часи ті символи щось означали, але з часом вони втратили своє значення. Це одне з припущень.
На кінець XIX-початок XX століття етнографи не фіксують ніяких знань, ніяких трактувань про значення символів. Різні трактування типу родюче поле, жіноче начало тощо — це все вигадки, які не мають жодного елементарного підтвердження. У XIX-XX столітті вишиванка — це декор і не більше.
Є поняття народного одягу і традиційної вишитої сорочки. А є поняття «вишиванка». Тобто тут треба розуміти, про що ми говоримо і що ми подаємо. Якщо це давня традиційна вишивка, там є певні канони, певні ознаки.
А коли ми говоримо про вишиванку, не про сорочку вишиту, то це вже сучасна річ, яка може бути яка завгодно, і можна вишити там що завгодно.
– А за якими канонами створювалися вишиванки?
– Давня — це вишита сорочка. Жіночі сорочки були довгими, наприклад, в більшості регіонів України. Вони мали свою чітку структуру. Крій традиційний, який був характерний для тієї чи іншої місцевості. Орнаменти, які були характерні, кольорова гама, композиція, розміщення цих орнаментів, знову ж таки залежно від регіонів.
На початок XX століття десь ще жевріла ця традиція. А до середини XX століття з’являється таке явище, як вишиванка. Це наслідування давньої сорочки, але це імітація.
– Розкажіть, як вишиті сорочки відрізняються в різних регіонах України.
– Звичайно, кожен регіон має свої відмінності. Це прослідковується у колориті вишивки, в кольоровій гамі. Наприклад, для Полтавського регіону характерна вишивка білими нитками, але не тільки, це переважно. Поділля характеризується чорною вишивкою, Полісся — червоною, карпатський такою поліхромною вишивкою, де багато кольорів трапляється в одному виробі.
І крій, звичайно, це уставковий чи безуставковий рукав, потім кріплення рукава до стану сорочки, тобто пришивається до ниви чи до підткання, додільна сорочка. Все це вказує нам на регіональну приналежність її чи іншої сорочки.
– А яка різниця між жіночими, чоловічими або дитячими вишиванками була?
– Крім чоловічої та жіночої сорочки різний. Чоловічі здебільшого були тунікоподібні, вони інакше кроїлися, ніж уставкові жіночі сорочки. Відповідно розміщення орнаментів, якщо, наприклад, на жіночих сорочках акцент робився на плечовій частині та на лівій, то на чоловічих сорочках оздоблювали комір, манжети й на кінець сорочки.

Сорочка, фартух і крайка з неіснуючого нині села Хоромне Чорнобильського району Київської області (фото: instagram.com/volodymyr_shchybria)
– Як ви думаєте, чому ми все ще надаємо значення цим символам, якщо насправді вони цього не мають?
– Просто довкола цього дуже багато існує різноманітних міфів. Завжди сенсація і скандал викликає більше інтересу, ніж просто якісь очевидні речі. Тому це міфи, якими оповита наша традиційна культура, вони із року в рік воно є в цьому.
– Як вишиті сорочки використовували на різних обрядах?
– У більшості регіонів України на весілля повинні були бути нові сорочки. Тобто зіткані та вишиті якраз для весільного обряду. Часто їх зберігали протягом всього життя і потім ховали людей в тих же сорочках. Тобто їх носили, але дуже бережливо, щоб не знищити, а зберегти.
Досить часто чув в експедиціях Україною, що дівчата, коли виходили заміж, казали: «Сорочка шлюбна є, значить тримаю на своє друге «весілля». Але друге «весілля» — це вже поховання.
– Чи правда, що сорочки з трояндами раніше могла носити дівчина, яка ще не заміжня?
– Усі давні орнаменти були геометричними. До середини 19 століття квіточок не вишивали з ниток. Потім з’являється «брокарівська» вишивка. Вона витісняє давню геометричну в багатьох районах.
Те, що ви кажете, справді гуляє в мережі, але це чиясь фантазія.

Дві поліські сорочки «риззю» та «заволоканнєм». Належали одній особі та походять з Володимирецького району Рівненської області, Полісся (фото: instagram.com/volodymyr_shchybria)
– Як змінився наш національний одяг на таке більш масове виробництво? Особливо мене цікавить, як на це вплинула радянська політика.
– Раніше це був дуже трудомісткий процес. Наприклад, виготовити полотно, займає майже рік. Тобто посіяти коноплі або льон весною і лише на наступну весну буде полотно, адже поки вони виростуть, ці коноплі, їх треба зрізати, вирвати, вимочити в річці, поламати, потерти, вибити, почесати, попрясти, поткати. А вже аж потім можна шити одяг.
Звичайно, що доступність сорочок тканин спростила людям життя, відповідно не потрібно було власноруч створювати тканину. Також розвиток фабрик легкої промисловості в багатьох процесах не сприяв традиційному стилю.
На заміну вишитим сорочкам приходять уже такі стилізовані блузи, які тепер називаються вишиванками.
– Як нам сьогодні розрізнити, що вишиванка, а що — вишита сорочка? Чи в нас вишитих сорочок вже взагалі немає?
– Я взагалі слово «вишиванка» не сприймаю. Воно для мене такого забарвлення, яке знецінює вишиту сорочку. Тобто є на сьогодні, сорочки вишиті або вишиванки, якщо хочете, оздоблені традиційними орнаментами, які передають якісь географічні особливості.
А є, звичайно, китайський одяг, який виконаний у народному стилі. В останні роки також багато з’являється майстрів, які створюють сучасні вишивки, спираючися на ті давні музейні зразки або приватні колекції.
– А як ви загалом ставитеся до таких сучасних дизайнерських рішень вишивок на сорочках?
– Позитивно ставлюся, абсолютно. Тут, знаєте, питання смаку. Якщо в дизайнера є смак і історія, щось цікаве, то, звичайно, це дуже добре.
– Як вважаєте, чи можна купувати вишиті сорочки на Aliexpress? Чи варто їх носити українцям?
– Майстрів, де можна це все знайти, багато. Причому машинна вишивка в останні роки розвинула значно креативніші вироби є, тому не варто на AliExpress шукати такого одягу.
– Як вам здається, в якому світлі зараз виступає вишиванка в нашій країні? Це щось більш консервативне чи вона все-таки виходить на перший план у позитивному світлі?
– Мабуть, все-таки виходить на перший план в позитивному світлі, адже це, окрім того, що просто красиві речі, то для багатьох людей — це приналежність. Тобто маю на увазі не національну приналежність. Тут інше, про глобальне явище, про Україну та українство в цілому.

Традиційний український стрій Херсонщини (фото: instagram.com/volodymyr_shchybria)
– А що думаєте про День вишиванки як про свято? Воно потрібне, воно не «шароварне»?
– З одного боку ми йдемо до традиції, а з одного боку є й негативний момент. Особливо, я знаю, у державних в структурах людей просто змушують одягати вишиванки. А це звичайно не працює на те, щоб люди його любили, і тут не може бути примирення. Це має бути добровільно, по-перше.
По-друге, мені здається, що в державі задається такий належний тон. Люди все-таки прагнуть чогось цікавішого, красивішого. І оці роки, особливо під час вторгнення, звичайно цей одяг виріс в очах людей і в якісних показниках, мені здається, що ми пішли вперед. Порівняно навіть з 10 років тому, то різниця велика.
– Як насправді носили вишиті сорочки в давнину: лише на свята чи в будні також?
– Раніше сорочки ділилися на буденні та святкові. Святкові сорочки не були в значній кількості. Буденною була та сорочка, яку одягали до роботи.
Питання з такими етнічними мотивами, які не є святковими, а підходять до носіння в будь-який день, є таким креативним. Тобто, в принципі, сьогодні, зважаючи на плин часу, ми можемо носити вишиті сорочки й у повсякденності, і на свято, але за бажанням його розмежувати цей одяг.
– Яка різниця між українськими вишитими сорочками та російськими, білоруськими? Чому це не одне й те саме?
– Тут дуже важко відповісти. Вишитий одяг є на всіх континентах світу. Біля України, звичайно, всі країни мали вишиті сорочки, особливо та сама Румунія. Чи відрізняються у країнах сорочки від вишивок українських сорочок? Так, відрізняються.
Однак цю різницю складно відстежити та пояснити. Наприклад, такий крій, як у косоворотки, він не власне російський. Він також притаманний для України, прийшов зі Сходу. У білорусів і поляків також є такий крій.
Просто він прийшов на зміну традиційному крої вишитих сорочок, які були популярні до війни у XIX столітті.

Сорочка з Бучацького району Тернопільської області. Вишивка вовняними нитками на домотканому конопляному полотні (фото: instagram.com/volodymyr_shchybria)
– Якщо вишиті сорочки притаманні майже всім країнам світу, особливо тим, що навколо України, тоді в чому унікальність наших?
– Унікальними я їх називати не буду, адже вишиті сорочки є в більшості народів світу. Єдине, що для нас вишитий одяг став більше, ніж просто одягом. Цей одяг став маркером нашої ідентичності, і ми його дуже часто трактуємо на сьогодні як зв’язок з Україною.
Тобто це вигляд нашої приналежності до цієї землі, до цієї держави. В інших країнах таке явище не прослідковується. Якщо воно і є, то воно там поодиноке, а в нас це явище масове.
Також унікальність у розвиткові. У сучасних умовах вишиті сорочки постійно змінюються, ускладнюється, якісь нові рішення прослідковуються, дизайнери працюють. Тобто тут активніший масовий процес, аніж це відбувається в інших країнах.
Хоча в Європі національний одяг також виводять на новий рівень. Але, наприклад, баварці, в яких більш консервативна ментальність, вони відтворюють точні копії. Але більш такі кітчові версії створюють для різних фестивалів і подій.

Читайте інтерв’ю РБК-Україна із засновницею бренду вишиванок GAPTUVALNYA про зміну ставлення до вишивки, регіональні відмінності орнаментів, тренди, ціни та еволюцію національного одягу.
Читайте також інтерв’ю РБК-Україна з акторкою Анастасією Цимбалару про те, чи вважає вона комедійні проєкти доречними в умовах війни, та про те, до чого адаптувалася, а до чого й досі не може звикнути.

Як вибрати клініку пластичної хірургії та лікаря, як готуватися до операції та чого не варто робити після неї, скільки коштують популярні операції, які країни найкращі для таких операцій, чи дійсно Туреччина — це «дешево і якісно», і коли це не так — читайте в інтерв’ю РБК-Україна пластичного хірурга Дмитра Слоссера.

Дмитро Слоссер — відомий український пластичний хірург і Заслужений лікар України. Наразі він є провідним спеціалістом клініки пластичної хірургії «Nove Tilo» та медичного центру Святої Параскеви. У березні 2019 року Дмитро Слоссер став одним з ініціаторів створення Ради експертів естетичної медицини України.
Станом на початок 2019 року Слоссер провів понад 10 000 успішних операцій. Певну відомість лікар здобув завдяки участі в численних телепроєктах: «Поверніть мені красу», «Світське життя», «Я соромлюсь свого тіла», «Пацанки 2. Нове життя» тощо.
Під час повномасштабної війни в Україні хірург присвятив себе й реконструктивній хірургії та проводить операції на зовнішності для військових, які постраждали внаслідок бойових дій.
Про те, кому не можна робити пластичні операції, кого відмовляє від змін у зовнішності, про головні міфи про мамопластику, які процедури не дають результату та що заборонено виконувати косметологам — читайте в інтерв’ю Дмитра Слоссера для РБК-Україна.

– Яку, на вашу думку, роль відіграє пластична хірургія для людини?
– Знаєте, ми протягом життя завжди стикаємось з пластичною хірургією. Це починаючи від народження, тому що буває, що діти народжуються з вадами, бувають вроджені невуси, буває капловухість, яку теж треба вирішувати саме пластичним хірургам. Тому це нас супроводжує в сучасному житті постійно. А тим більше під час війни це питання стало ще більш актуальним.
Це скорочена версія нашої розмови. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Що зараз найпопулярніше в Україні, зокрема, з вашої практики?
– Ви знаєте, розвиваються нові тренди, продовжуються старі тренди. Ми відмічаємо збільшення потоку чоловіків, які звертаються до пластичних хірургів.
Люди переконалися в тому, що пластична хірургія — це не можливість для багатих людей. Вона тепер в нашому сучасному житті, і кожен може собі це дозволити.
Я думаю, що збільшилась кількість звернень, пов’язаних з пластикою обличчя. Нічого не змінилося в плані грудей, от як ставили імпланти, так і продовжують ставити імпланти, нічого не змінилося в плані ринопластики. Єдине, що пластичні хірурги трошки зорієнтувалися і розуміють, що треба вміти робити реконструкцію, треба знати, як це робити та набагато більше приділяють уваги саморозвитку і саме таким пластичним операціям, як реконструкція.
– В якому випадку ви робите саме реконструкцію і чим вона відрізняється від пластичної хірургії?
– Пластична хірургія складається з двох компонентів: реконструкція й естетика. Причому, якщо брати закордонну освіту, реконструкція — це 80% і лише 20% — це естетична хірургія. Просто за кордоном дуже багато лікарів, які працюють, наприклад, вдень в реконструктивній хірургії, а під вечір вони можуть виконувати естетичні операції.
Реконструкція — це неправильні форми: або набуті, або вроджені, які необхідно поправити. Наприклад, мало хто знає, що лікування опіків за кордоном теж належить до пластичної хірургії. У нас це окрема спеціальність комбустіологія і люди, які цим займаються. Але закордоном пластичні хірурги закривають дефекти, лікують дітей з вродженими вадами, лікують опіки, пересаджують шкіру, закривають клаптями після ортопедичних операцій, лікують дефекти після онкології.
– Чи може ринопластика вважатися реконструктивною хірургією?
– Якщо ринопластика повторна, треба щось поправити, це буде належати до реконструктивної хірургії. Але є такі моменти, як, наприклад, зменшення грудей. За кордоном вважається, що якщо людина має дуже великий розмір, і це спричиняє проблеми з хребтом, з кінцівками, починається оніміння рук і так далі, є медичні покази до зменшення грудей.
От медичні покази до зменшення грудей, попри те, що ця операція належить до естетики, вважається, що це реконструктивна хірургія, тому що людині необхідно допомогти.
– Ви згадали про вартість пластичних операцій. Наскільки ви вважаєте їх зараз доступними, тому що є багато клінік, багато хірургів і вартість дуже відрізняється?
– Питання ціни складається з дуже багатьох складових. Це досвід хірурга, як на мене, яку він має освіту, він фактично інвестував свій розвиток. Друге — це питання безпеки.
Звичайно, можна зробити операцію в невеликій клініці, яка має досвід. Але вони, можливо, не зможуть забезпечити повний цикл захисту пацієнта з точки зору, які матеріали використовувалися, які протоколи тощо. Тобто клініка інвестує в безпеку пацієнта, використовуючи правильні сертифіковані матеріали та залучаючи хірургів, які мають найбільший досвід в цьому. Це безумовно впливає на ціну.

Вартість пластичної операціх залежить від досвіду хірурга та інвестицій клініки в безпеку пацієнта (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
– Як ви вважаєте, обираючи клініку, куди пацієнтка чи пацієнт хоче звернутися, варто орієнтуватися на ціну, чи на які ще фактори звертати увагу?
– Це цікаве питання, тому що я думаю, що все ж таки краще вивчати більш глибоко цей ринок. Найбільше — це рекомендації інших пацієнтів, знайомих і так далі. Тому що реклама не завжди може відповідати рівню наданої медичної допомоги.
Тобто тут дуже важко орієнтуватися і себе повністю захистити від тих моментів, які можуть виникнути, навіть за кордоном. У мене дуже багато пацієнтів, які зараз приїжджають із закордону, і вони просто не можуть зрозуміти, як у таких розвинутих країнах такий рівень медичної допомоги.
Всі за медициною повертаються в Україну. І після пластичних операцій, зокрема. Тобто вони зрозуміли, що рівень нашої медицини настільки високий, що ми можемо дати фору європейцям дуже легко.
– Як ви порівнюєте українських пластичних хірургів та іноземних? Чим ми відрізняємося, чим ми кращі, чому нам варто ще повчитися?
– Ми ближчі, як на мене, до італійців. Не тільки з через те, що в нас найсмачніша кава в Європі після Італії, як на мене. Але і тим, що ми можемо імпровізувати. Тобто в нас нема таких конкретних алгоритмів, що ми працюємо лише за якимось протоколом.
Наприклад, німці, австрійці, Центральна Європа, вони мислять шаблонно й не відступаючи від норм. А пластична хірургія, як я вже неодноразово підкреслював, фактично це імпровізація, не симфонічна музика.
Можна поїхати в Німеччину, наприклад, за дуже кваліфікованою медичною допомогою, де необхідне чітке виконання протоколів. Там, безумовно, німці будуть в топі. Але там, де необхідно трошки поміняти думку, трошки більше докласти зусиль в плані естетики… Я думаю, що наші лікарі, більш естети.
– Які країни вважаєте найпрогресивнішими в цьому плані?
– Кожна країна має свою специфіку. Наприклад, Бразилія. Класний футбол — імпровізація — класна пластична хірургія. У мене от є чомусь така кореляція між рівнем пластичної хірургії та можливістю імпровізувати.
Сполучені Штати Америки, але це просто країна, куди приїжджають зі всіх країн топові лікарі, звичайно. Ізраїль — чудова медицина, але, скажімо так, в реконструкції, тому що вони мали досвід з війною.
Туреччина — це теж тренд останніх років. Дуже багато наших дівчат їздять туди робити пластичні операції, але, на жаль, вони приїжджають трошки розчаровані, тому що турки бачать європейців стандартно. І всі носи виходять дуже стандартні. Треба розуміти культуру, треба бути художником.
– Повертаючись до вартості, що найдорожче і найдешевше вам доводилося робити за свою кар’єру?
– Найдорожчі операції — це симультанні операції, коли приходить один пацієнт і йому треба зробити одномоментно кілька операцій на різних ділянках. Пластика обличчя, збільшення грудей, інтимна пластика.
За умови того, що в нас дуже якісний наркоз і протокол анестезії, ми можемо дозволити собі провести такі великі симультанні операції. І після таких великих операцій в нас лежать лише два дні,
Я пам’ятаю, що була операція, яка коштувала десь близько 35 000 доларів. Це симультанна операція: пластика обличчя, пластика носа, збільшення грудей.
– А як людина відновлюється після такого масштабного, скажімо, хірургічного втручання?
– Як на мене, оптимальний час проведення операції — це приблизно чотири години. Після чотирьох годин взагалі дуже легко відновлення проходить. Якщо трошки більше, там вже можуть бути нюанси з відновлення. Але в нас є протоколи анестезії, в нас дуже досвідчені анестезіологи, медсестри, які знають, як мінімізувати такі прояви й зробити час реабілітації набагато коротшим.

Популярними є симультанні пластичні операції, коли хірург одночасно працює з різними частинами тіла (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
– Як загалом готуватися до пластичної хірургії, до таких операцій? І чи завжди пластична хірургія є єдиним виходом для того, аби видозмінитися?
– Коли до мене приходить пацієнтка, я не кажу, що давайте зробимо таку операцію. У мене перше звернення до неї таке: візьміть дзеркало і скажіть, що вам не подобається. Тому що коли приходить: «Я хочу зробити цю операцію». Я кажу: «Ви мені пропонуєте рішення. Ви мені спочатку скажіть, які у вас проблеми. І ми разом зможемо з вами підійти дібрати оптимальний варіант».
У мене приблизно 5% пацієнтів не приходять на операцію через те, що я їм або відмовляю, або знаходимо якесь інакше рішення. Бувають такі дівчата, які приходять, яким рано ще робити. Треба рухатись від менш складного до складнішого. Там, де я бачу, що можна обійтися косметологією, я пропоную спочатку підтримати косметологічними рішеннями. А буває, що немає потреби робити настільки великий об’єм операції.
Отже, завжди досвідчений хірург повинен мати кілька рішень для розв’язання проблем.
– В яких випадках ви відмовляєте?
– По-перше, буває таке, що люди приходять і не розуміють, що вони хочуть. Вони потім зроблять операції й будуть думати, навіщо вони це зробили. Другий момент: бувають неадекватні пацієнти, в яких бачення свого тіла не збігається з існуючими проблемами. Є такі навіть психологічні розлади, дисморфофобія, коли людина не сприймає своє тіло таке, як воно є.
Але більшість пацієнтів — це ті, кому ще рано робити. Тому що, на мій превеликий жаль, пластичний хірургія все більше і більше молодшає. Все більше дівчат починають задумуватись про пластику, колоти щось з 16-17 років, а робити пластику обличчя вже думають з 28 років. Як на мене, це трошки перебільшення показів і, звичайно, я таким пацієнтам або відмовляю, або пропоную побігати років 10-20-30, і тоді вже приходити.
– Вік — це саме медичне протипоказання чи ви відмовляєте суто з психологічної точки зору?
– Буває, ти бачиш, що реально є проблеми. Наприклад, якісь ситуації, коли починають груди рости. Це називається ювенільна гігантомастія. Дівчинка молода, красива, і в неї дев’ятий розмір грудей, це важко ходити. Ну, і треба робити.
Молодший вік. Наприклад, капловухість. Ми робимо цю операцію приблизно в шість-сім років, коли діти починають йти в школу, і для того, щоб над ними не насміхалися, теж проводимо такі операції.
А бувають пацієнти, які в старшому віці ухвалюють рішення зробити операцію. У мене були пацієнти, яким під 50 років, і вони хотіли зробити збільшення грудей. Ніколи б не подумав, що у 74 роки хтось мріє все життя про ринопластику. Бувають такі.
– Де гранична межа між компетенцією пластичного хірурга і косметолога?
– На жаль, трошки стирається межа, де робота пластичного хірурга і косметолога. Деякі косметологи думають, що вони можуть зробити набагато більше, ніж вони знають і вміють.
Щоб ви розуміли, інвазивна процедура — це будь-який прокол шкіри. Тобто інвазія вже починається після того, як ін’єкцію провели. І тепер МОЗ вирішило внести деякі зміни в законодавчі акти, й тепер для того, щоб проводити інвазивні процедури косметологи повинні отримати сертифікат дерматолога-хірурга.
Серйозна ситуація склалася з ліпосакціями. Я хочу на цьому наголосити, тому що косметологи побачили інструмент, але це має вигляд як ніби знайшли ту канюлю (порожниста трубка для введення в організм людини лікарських речовин, відновлення провідності дихальних шляхів, видалення рідин із порожнин тіла — ред.), їм показали, як з нею працювати й вони поголовно зараз роблять. У них називається це не ліпосакція, називається ліпоредукція, хоча те саме: під місцевим знеболенням пацієнту через проколи видаляється жир.
По-перше, це інвазивна процедура. По-друге, ми знаємо, що вони не настільки знають анатомію, як хірурги. Там є купа анестезіологічних нюансів. І коли я побачив відео, коли проводять майстер-клас, там стоять квіти в якихось антисанітарних умовах, якісь косметологи стоять і відсмоктують жир, ну це жах.
І ми вже бачимо ускладнення, які відбуваються після таких процедур. Бувають передозування знеболювальними, гематоми, асиметрії, тобто класичні складні ускладнення, які потребують втручання пластичного хірурга.
Дуже часто буває, що проводять ін’єкції, і ця речовини, яку вводять, попадає в кров, вона тромбує цю судину, виникають некрози, які потребують вже не просто пластичного хірурга, потребують реконструкції. І таких прикладів дуже багато.

Для проведення інвазивних процедур косметолог повинен мати сертифікат дерматолога-хірурга (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
– Поговорімо детальніше про популярні операції. Чи можна збільшити груди без оперативного втручання? У мережі пишуть, що можуть допомогти заняття спортом, масажі, харчування, зокрема, вівсянка, чорнослив, свіжа зелень.
– А чому там немає капусти? Я люблю цю тему. Безумовно, я за здорове харчування, я за те, щоб українці їли більше овочів, але капуста може допомогти збільшити груди, якщо вона в грошових одиницях. В іншому вигляді капуста просто не допоможе.
Звичайно, є, наприклад, такі моменти, як естрогени та фітоестрогени в певних продуктах. Якщо чоловіки п’ють багато пива, це може спричиняти появу жирових відкладень в грудних залозах або міняти пропорції тіла.
Але є така методика ліпофілінга, вона оперативна. Вона показана лише, коли треба трошки додати, тому що як правило дуже мало людей, в яких невеликі груди, але є надлишки жиру в інших місцях. Повністю жир не приживається, тому там багато нюансів в плані обстеження таких пацієнтів через кілька років на мамографії. На УЗД бувають ущільнення, які дуже важко відрізнити від онкозахворювань.
Груди ще можуть збільшитись після гормональних змін, після лактації тощо. Але ефективно і щоб це було красиво, я думаю, що тільки завдяки пластичній операції можна зробити.
– Чи сумісне збільшення грудей з грудним вигодовуванням?
– Нічого подібного, це міф, тому що в мене пацієнтки після збільшення грудей, яка проведені за правильною методикою, всі можуть годувати грудьми.
Коли ми робимо операцію, намагаємося поставити імплант під грудний м’яз і мінімально фізично впливати на тканину молочної залози. Тому зберігається і можливість лактації, і чутливість.
– Збільшення грудей може спровокувати онкологію?
– Ні, це неправильне твердження. В іншому варіанті просто заборонили б використання імплантів взагалі. Історично це вже один раз відбувалося, коли в США заборонили використання імплантів на певний період. Вони ставили імпланти, наповнені не силіконом, а фізіологічним розчином. Це призвело до туристичного бізнесу американок в Мексику, де вони масово ставили нормальні імпланти.
Оболонка і там, і там із силікону. Організм контактує не з вмістом, а з оболонкою. Фактично і там, і там стоїть силіконовий імплант. Згодом американці переконалися, що це безпечно. FDA також схвалила виробників імплантів.
– Після мамопластики груди мають неприродний вигляд?
– Хто це сказав? Ми робимо тільки природні груди. Я просто не погоджуюсь, якщо хтось хоче зробити неприродний вигляд, я не погоджуюсь.
– А ви відмовляєте в таких випадках?
– Пацієнти думають, що вони обирають собі хірурга. Ні, я вибираю пацієнта теж. Це йде такий взаємна взаємний процес.
– Після операції не можна спати на животі?
– Я своїм пацієнтам кажу, що ви можете піднімати руки на другий день. Можна приймати душ на другий день після операції. Можна навіть шампанське пити на другий день після операції. На бік вони лягають, як правило, на третій день після операції.
А на животі не просто можна, а я наполягаю, щоб вони починали лежати на твердій поверхні через місяць після операції. Тобто через місяць ми знімаємо взагалі будь-які обмеження, можна йти на фітнес, можна тиснути, можна лежати, тобто все.
– Є зараз тренд і на видалення імплантів. Як ви вважаєте, є попит на це, як спостерігаєте?
– Іноді, хто не сприйняв свої пропорції, такі пацієнти бувають, такі люди, які психологічно не дуже стабільні. Я не скажу, що це тренд.
В якийсь певний період, коли були імпланти, які не пройшли сертифікацію FDA, була рекомендація з їхнього видалення, тому що там знайшли технологічні порушення в процесі виготовлення і рекомендували їх замінити. Це було років 10-15 тому. Але я не скажу, що це тренд. Такі операції іноді виконуються, дуже рідко, насправді.

Імпланти для збільшення грудей безпечні, оскільки їх перевіряють на технологічність (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
– Чому після ринопластики під очима утворюються синці?
– Іноді таке буває. Останні роки це менше і менше, тому що хірурги використовують менш травматичні інструменти й методики. Є спеціальні різні варіанти інструментарію, який дозволяє менш травматично від’єднати кістки й зменшити їх. І є препарати, які навіть можуть зменшити ризики кровотечі. Тобто ми також вдосконалюємось, ми вносимо зміни в протокол, щоб це траплялося все менше.
– Чому може знадобитися повторна ринопластика?
– Якщо успіх операції зі збільшення грудей дуже високий, там 95% задоволених пацієнтів, то статистично рівень задоволеності після операції ринопластики, він становить десь 75% Це світова статистика.
І тому виникають деякі моменти, пов’язані зі шкірою, з анатомією, перебігом реабілітаційного періоду. Тобто може бути купа нюансів, які призвели до того, що або десь щось збільшилось, або наросло. І це вимагає від хірурга якогось втручання.
Це можуть бути просто якісь уколи, призначені на фізіотерапію, або почекати. І буває, що ми просто почекали, провели консервативне лікування, і все пройшло. А буває ситуація, коли все ж таки щось технічно змістилося або ще щось, тоді це потребує додаткового хірургічного втручання.
– На початку, коли ми говорили з вами про популярність операції в Україні, ви сказали, що серед чоловіків теж стає популярною хірургія. Але якщо говорити саме про пластику, що серед чоловіків зараз має попит?
– Дуже зросла кількість пацієнтів, які звертаються за покращенням саме обличчя. Раніше це був стандартний варіант — ніс, вуха. А зараз є запити на підтяжку повік, підтяжку обличчя. Тобто це не рідкість і це дуже часто. Пересадка волосся завжди була популярною.

Читайте інтерв’ю РБК-Україна нарколога, психіатра та невролога Євгена Скрипника про те, як ефективно та назавжди кинути палити, з чого починається алкоголізм, які сигарети найбільш шкідливі, чи використовують в Україні медичний канабіс.
Також читайте інтерв’ю РБК-Україна бариста Руслана Карелашвілі про реальну ціну кави, зникнення американо, здорожчання кави у світі та в Україні та про те, скільки грошей потрібно на відкриття кав’ярні сьогодні.

Михайло Поплавський відзначив 32 роки на посаді ректора Університету культури. Він очолив Київський державний інститут культури 21 квітня 1993 року.
Про це повідомляє РБК-Україна (проєкт Styler) з посиланням на Instagram Поплавського.

З цієї нагоди студенти презентували фільм «Будь режисером свого життя!», у якому через його думки з архівних інтерв’ю за 10 хвилин відобразили 30 років ректорства.
У відеодайджесті, який Михайло Поплавський розмістив на своїй сторінці в Інстаграмі, представлені вислови, що пройшли випробування часом з 1995 до 2025 року.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Михайло Поплавський (@poplavskiy_michail)

Перші десять років ректорства Михайла Поплавського були відзначені стрімким розвитком університету, структурною реорганізацією, початком радикальних реформ у системі підготовки фахівців для соціокультурної сфери.
Зокрема, ним було розроблено «Концепцію перспективного розвитку університету», відповідно до якої було відкрито нові конкурентноспроможні та перспективні спеціальності, сформовано елітний науково-педагогічний склад, модернізовано навчальний процес. Михайло Поплавський став ініціатором розроблення аналітичної моделі «ВНЗ XXI ст.» – одного з перших експериментальних проєктів вищої школи. І вже в 1999 році Київському державному університету культури і мистецтв було надано статус національного.

Думки Михайла Поплавського, зібрані за 30 років, актуальні й сьогодні. Серед них :
«Культура – це велика політика. Без культури немає нації, і без культури немає держави» (1996 рік).
«Життя – це велике шоу, режисером якого є сама людина. Не потрібно думати, що доля десь усміхнеться, хтось там щось допоможе. Сьогодні доля кожного – в його руках, і людина повинна за своє життя боротися. Ставити якусь мету, хоча і важко, але йти до неї. Бути наполеглевим в її досягненні» (2001 рік).

«Кожний із нас є будівничим нашої країни, і кожна особистість вимірюється конкретними проєктами. Потрібно ставити питання: що ти зробив для України, а не що Україна для мене зробила? Це ми повинні для України. І коли ми ці «цеглинки» разом складемо – буде сильна, незалежна, красива, вільна Україна» (2010 рік).

Про важкі умови роботи актора, про рівень українського кіно сьогодні і як змінилася індустрія за часи незалежності, про особисті страхи й критику — в інтерв’ю РБК-Україна розповів відомий актор Тимур Асланов.

Тимур Асланов — актор, чия кар’єра охоплює як театр, так і кіно. Його можна побачити у багатьох резонансних українських проєктах, а нещодавно він взяв участь у новому серіалі «Кохання та полум’я», прем’єра якого відбудеться 14 квітня на телеканалі СТБ.
Актор зізнається, що цей серіал став для нього особливим досвідом не лише завдяки талановитому касту, а й через можливість поринути у світ рятувальників ДСНС. Він зазначає, що навіть другорядні ролі можуть мати значну глибину, і сподівається, що в наступному сезоні його персонажу вдасться розкритися ще більше. Також Тимур поділився своїм баченням ролі режисера у створенні якісного кіно, розповів про складнощі акторської професії та важливість життєвого досвіду для перевтілення у персонажів.
Окрім нового серіалу, актор згадав і про знакові проєкти у своїй кар’єрі, зокрема фільм «Черкаси», який залишив глибокий слід у його свідомості. Він розповів, як проходили зйомки на бойовому кораблі та які емоції пережив, працюючи над стрічкою про українських військових моряків.
Про те, як Асланов готується до складних сцен, чому акторство стало для нього єдиним правильним вибором і яка його найбільша творча мрія — читайте в інтерв’ю РБК-Україна.

– Ви знялися у серіалі «Кохання та полум’я», який скоро вийде на СТБ. Розкажіть в цілому про зйомки, яка атмосфера панувала на майданчику?
– Я дуже щасливий, що взяв участь у цьому серіалі, що мене затвердили і довірили цю роль. По-перше, я познайомився з режисером Віталієм Куксою. Я багато чув про нього раніше, і мені нарешті пощастило попрацювати з ним на знімальному майданчику — це справді круто. Сподіваюся, що нам ще випаде нагода співпрацювати в майбутньому, можливо, у другому сезоні — я на це дуже розраховую. Дякую кастинг-менеджерам, кастинг-директорам, продюсерам, зокрема Каті Шевелюк, з якою я одразу знайшов спільну мову.
Сам Віталік особисто добирав акторів, і я з ним про це говорив. Це дуже круто, тому що вся відповідальність за кіно лежить на режисері. Давайте згадаємо: коли фільм вдалий, ми кажемо, наприклад, «Титанік» Джеймса Кемерона, «Зелена миля» Френка Дарабонта чи «Список Шиндлера» Стівена Спілберга — це найвищий клас. У таких проєктах і актори чудові, і каст вдалий, але ключова відповідальність завжди на режисері. Якщо фільм успішний, усі в захваті: і актори, і команда — усі в шоколаді. Але якщо фільм провалюється, настає парадоксальна ситуація: акторам це більш-менш пробачають. Мовляв, вони старалися, грали за сценарієм, що з них взяти? А от режисер отримує всі шишки — від «Золотої малини» до серйознішого удару по репутації. Для режисера провал — це катастрофа набагато більшого масштабу, ніж для акторів.
Тому режисер — головна людина, як диригент в оркестрі. На ньому вся відповідальність, а отже, і вибір акторів значною мірою має бути за ним. Те, що Віталік сам обирав каст, — це дуже круто. І каст справді шикарний! Багато людей, з якими я був знайомий до цього проєкту, з ким знімався чи спілкувався поза майданчиком. Наприклад, це був мій перший проєкт разом із Тарасом Цимбалюком. Я знав Тараса раніше — по сцені, по виставах, по спілкуванню, але досі ми жодного разу не перетиналися в одному проєкті. І ось завдяки режисеру склалася така атмосфера, що хотілося знімати без зупинки. Віталік вдало підібрав команду, і це відчувалося на майданчику. Окрема подяка другому режисеру Ані Єрофеєвій — вона також внесла великий вклад у цю атмосферу. Та і всій команді. Знімати було легко й приємно, і я дуже вдячний за цей досвід. Тож вмикайте і дивіться український контент.

Тимур Асланов у серіалі «Кохання та полум’я» (фото: прес-служба СТБ)
– Що можете сказати про свого персонажа, якого граєте в цьому проєкті?
– Мій персонаж — це начальник караулу, або скорочено начкар, другої зміни. Тобто це та сама зміна, що й у головного героя, якого грає Тарас Цимбалюк. Ми змінюємо їхній караул на свій, коли їхня зміна завершується. На жаль, мій персонаж у серіалі не розкритий повною мірою — у нього є ще багато глибини, яку можна показати. Він належить до другого плану. Я сподіваюся, що якщо зірки зійдуться і буде другий сезон, то про характер і глибину мого персонажа вдасться розповісти більше, адже там справді є що розкривати.
Це вольова людина. Начальник караулу — це як командир підрозділу, начальник зміни. Він несе відповідальність за своїх людей — і моральну, і юридичну. Від того, як він поставить роботу в підрозділі, залежить не лише ефективність виконання завдань співробітниками ДСНС, а й їхнє життя та безпека. Це набагато відповідальніша посада, ніж просто якийсь директор чи командир. Мабуть, за морально-діловими якостями я дещо схожий на героя. Без цих командирських, вольових якостей нічого не вийде. Інакше ти або не втримаєшся на цій посаді, або станеться катастрофа, біда, і твій підрозділ зазнає чогось непоправного.
– Деякі актори з серіалу проходили повноцінні тренування рятувальників ДСНС. Ви теж?
– Так, на знімальному майданчику були присутні представники ДСНС, які допомагали нам у підготовці. Вони все показували й пояснювали: як правильно одягати бойовий одяг — бойовку, як швидко й коректно розкручувати пожежний шланг, як поводитися з іншим спорядженням. Це було дуже корисно, адже ми могли не лише зрозуміти технічні аспекти роботи рятувальників, а й відчути їхню відповідальність і професіоналізм. Завдяки цьому ми краще вжилися в ролі й намагалися максимально правдоподібно передати всі деталі на екран.
– З якими новими викликами зіштовхнулися для себе під час зйомок у серіалі?
– Насправді я б не назвав це викликами, радше новими враженнями та емоціями. Для мене це був позитивний досвід. І найголовніше — нарешті знімається серіал про людей, яких наше суспільство часто недооцінює. Серіали про поліцію — це добре, але коли їх п’ять одночасно — це вже занадто. А працівники ДСНС щодня ризикують своїм життям, рятуючи інших. Я маю честь бути причетним до цього проєкту, який розповідає про їхню роботу, це для мене велика радість.

Тимур Асланов у серіалі «Кохання та полум’я» (фото: прес-служба СТБ)
– Якщо б не акторство, тоді що…?
– Нічого. У мене є юридична освіта, я працював у державних органах, але акторство — це був мій свідомий вибір. Я прийшов до нього не в 17 років, а вже у зрілому, свідомому віці. Юридичну освіту я також обирав сам, без тиску батьків.
Чому юриспруденція? У мене є загострене відчуття справедливості — це, мабуть, мій недолік, який часто заважає в житті, але саме він спонукав мене здобути цю освіту. Потім я зрозумів, що хочу бути актором, і вступив до Київського національного університету культури та мистецтв. Тож якщо не акторство — то нічого, від себе не втечеш.
– Що найскладніше у професії актора? Цю професію може кожен освоїти чи з таким талантом все ж потрібно народитися?
– Найскладніше в професії актора — це те, що ти не знаєш, чи будеш затребуваним. Фізично важко даються переїзди, а ще складніше, коли, наприклад, узимку знімають сцени літа чи влітку — сцени зими. Ти стоїш у кадрі, тобі або дуже спекотно, або дуже холодно, але ти не маєш права це показати — мусиш тримати образ. Як кажуть: любиш кататися — люби й саночки возити.
Щодо того, чи може кожен стати актором, чи потрібен талант від народження, то у мене є багато прикладів, коли люди без фахової освіти грають так, ніби вони боги акторства. І навпаки: бувають люди з профільною освітою, але, вибачте, є нюанси, і не всім це вдається.
– Ви працюєте актором і у театрі, і у кіно. Що для вас особисто є ближчим: сцена чи камера?
– Театр від кіно відрізняється — це різна акторська техніка. Але і в кіно, і в театрі обов’язково має бути внутрішня віра. Якщо ти сам не віриш у те, що відтворюєш, і не проживаєш цього на сцені чи в кадрі, жодна техніка тобі не допоможе — вона буде ні до чого. Ти повинен це усвідомлювати, навіть у комедіях потрібно розуміти всю глибину й проживати її. Глядача не обдуриш, він усе відчуває.
Мені цікаві і театр, і кіно — їх не можна порівнювати. У театрі глядач ось він, перед тобою, і ти мусиш йому повністю віддатися. У кіно ж ти граєш не в хронологічному порядку, і там важлива техніка, бо сьогодні можеш знімати фінал, а завтра — початок. Наприклад, можу сказати, що в кожному місті, куди ми приїжджаємо з виставою, різна публіка й різна енергетика.
– Наскільки телевізійному акторові важливо мати досвід у театрі?
– Це не принципово, але, звісно, досвід у театрі допомагає. І якщо в телевізійних чи кіноакторів є можливість, зверніть увагу, вони ніколи не відмовляються від нагоди грати на сцені. Багато хто з них паралельно працює в театрах — чи то в державних, чи в комунальних, чи бере участь в антипризах. Мені, чесно, цікаво і там, і там. Досвід, який я здобуваю, проживаючи ролі на сцені, однозначно не зайвий на знімальному майданчику — це я можу сказати на сто відсотків.
– Чи були в вашому житті випадки, коли глядацька реакція на спектакль сильно вас вразила?
– Звісно. Наприклад, після вистави «Основний інстинкт» до нас за лаштунки підійшла жінка з букетом квітів. Вона плакала. Ми намагалися її втішити, бо не розуміли, що сталося, думали, може, їй погано. Але вона сказала: «Ні-ні».
Заспокоївшись, вона пояснила: «Пів року тому в мене помер чоловік, у нього були проблеми з серцем. Я не хотіла жити. А ваша вистава повернула мене до життя. Я зрозуміла, що є речі, сильніші за смерть. Не важливіші, а саме сильніші — те, що вище, що може перемогти смерть. Після вашої вистави в мене відкрилося друге дихання, я знову хочу жити і знаю, заради чого». Ми стояли, не могли вимовити й слова — що тут скажеш? Усе було у виставі. Вона нас міцно обійняла, перестала плакати і сказала: «Дякую вам, ви повернули мене до життя». А потім уже почали плакати ми.
Це було неймовірно. І ти розумієш, що це — не поодинокий випадок. Мені та моїм колегам по сцені приходить безліч відгуків — можливо, не завжди настільки глибоких, пов’язаних зі смертю, але дуже щирих і справжніх. Люди пишуть у особисті повідомлення величезні подяки. Після перегляду вони можуть переоцінити своє життя. І це дуже круто.

Тимур Асланов (фото: instagram.com/aslanov_timur_)
– Свою акторську кар’єру ви розпочали ще наприкінці 1990-х. Розкажіть, як змінилася індустрія за цей час і з якими викликами акторам доводиться зіштовхуватися сьогодні.
– Я починав давно, ще в 1996 році, у Дніпрі, з дитячої юнацької студії. Тоді я ще ходив до музичної школи, тому це складно назвати початком кар’єри — радше захопленням. Серйозно акторством я почав займатися вже у свідомому віці. Якщо порівнювати акторське середовище, то в 90-х це була катастрофа. Дуже мало знімалося проєктів, у державі був крах, шалена інфляція — тоді було не до кіно. Це був кризовий період для України, і акторський цех переживав скрутні часи. Якщо щось і знімалося, то точково, епізодично.
А зараз усе змінилося: театр процвітає, завжди аншлаги, знімають кіно й серіали. Нарешті ми почали виробляти свій контент і більше не споживаємо російський. Для акторів тепер є значно більше можливостей себе показати й реалізувати. Закордонні колеги визнають нас, кажуть, що наше кіно на високому рівні, а наших акторів і режисерів поважають.
– Чи була у вас роль, яка змусила переглянути погляди на життя або ж сильно вплинула на вас як особистість?
– Так, це була роль у повнометражному фільмі «Черкаси». На жаль, він вийшов під час пандемії коронавірусу, і вона завадила повноцінному прокату, тому, можливо, не всі його побачили. Мені пощастило бути частиною цього проєкту, адже вперше знімалося кіно про тих, про кого раніше не знімали.
«Кохання та полум’я» — це перший повноцінний і якісний серіал про рятувальників. А «Черкаси» стали першим крутим фільмом про військових моряків, особливо в контексті подій 2014 року, коли останній український корабель у Криму тримався до кінця. Мені подобається, що там не було «вилизаної» картинки — це було кіно про реальне життя з усіма вадами армії та морського флоту.
Зйомки проходили в Очакові на кораблі Військово-морських сил України. Дуже шкода, що справжні «Черкаси» залишилися в Криму, але для зйомок знайшли схожий корабель. На час роботи його тимчасово перейменували на «Черкаси». Це був бойовий корабель, який перебував на чергуванні, з повним екіпажем. На палубі були матроси, деякі з яких служили на справжніх «Черкасах» і залишилися вірними Україні після окупації Криму. Вони продовжили службу, консультували нас, а дехто навіть знявся у фільмі. Один із найкласніших моментів — це коли ми вперше в житті зустрічали схід сонця на кораблі. Так було потрібно за сюжетом: відкрите море, берега не видно. Це було неймовірно, і та роль дійсно вплинула на мене.
– Чим для вас особисто ще важлива картина «Черкаси»?
– Я погодився на цю роль, не роздумуючи ні секунди, навіть не сумніваючись, тому що це надзвичайно цікаве кіно і проєкт з усіх боків. І з точки зору його першості, і за масштабом, і за цікавістю, і за новим досвідом. Ні хвилини не вагався, звісно, і одразу сказав «так».
До речі, у мене є мрія — творча мрія — знятися в потужному історичному проєкті. Не обов’язково про якісь давні часи, бо навіть те, що відбувалося рік тому, — це вже історія. В України безліч захоплюючих сторінок історії, вони можуть бути як трагічними, так і щасливими, але в будь-якому разі ми варті й гідні того, щоб знімати про нашу історію. Є стільки цікавих моментів! Тому я мрію зіграти головну роль у якомусь потужному історичному повнометражному фільмі.
– Граючи у психологічних трилерах та драмах, як вам вдається налаштуватися на емоційно напружені сцени?
– Це елементарно в плані розуміння. Треба розібратися в природі свого героя: що він хоче, чому він такий, яка висхідна подія привела його до цього стану. Він же не просто з’явився в якійсь сцені з нізвідки — щось цьому передувало. Є історія, яка пояснює, чому він саме такий, чи то антигерой, чи герой — неважливо. Попередній досвід персонажа дуже допомагає. Наприклад, там розповідається про маму, про те, як у них не було сепарації — коротше, дуже цікаво. Якщо послухати таких людей, взяти у них інтерв’ю, — це неймовірно захоплюючі особистості, їх реально цікаво слухати. Я вважаю, що об’єм твоєї особистості — це головне.
Мій життєвий досвід, який я накопичив до того, як прийшов в акторство, дуже допомагає. Я розумію деякі механізми, причинно-наслідкові зв’язки, чому людина така, як вона є. І це, до речі, тісно переплітається з акторством. Щоб повноцінно й достовірно не просто зіграти, а прожити персонажа, тобі потрібно розуміти його мотиви: чому він такий? Він же не з неба звалився. Він не просто хороший чи поганий, не вчиняє щось лише тому, що йому раптом спало на думку. Навіть якщо це спонтанне рішення, все одно є причина — хай то хуліганський мотив чи щось глибше. У дорослому віці люди іноді творять дивні речі: у когось дах з’їжджає, у когось навпаки, але навіть у психопатів є мотиви. А якщо мотиву немає, то це просто хуліганство.

Тимур Асланов у серіалі «Кохання та полум’я» (фото: прес-служба СТБ)
– За вашими плечима — робота з багатьма українськими режисерами. Хто справив на вас по-особливому велике враження?
– За мою кар’єру я працював із багатьма українськими режисерами, але особливо на мене справив враження Віталій Кукса — його професіоналізм і людські якості створили унікальну атмосферу на знімальному майданчику «Кохання та полум’я». Також не можу не відзначити Олександра Сальнікова, чия інтелігентність і творчий підхід залишили глибокий слід у моїй пам’яті ще з часів роботи над «Райським місцем».
– Як оцінюєте рівень українського кіно сьогодні? Що потрібно нашому кінематографу, аби на рівні конкурувати з міжнародними проєктами та отримувати світове визнання?
– Я вважаю, що рівень українського кіно сьогодні один із найвищих. Я бачу і знаю відгуки наших іноземних колег, які зазначають, що українські митці — актори, режисери, творчі групи — працюють на дуже високому рівні. І я дуже хочу, щоб Україна нарешті посіла гідне місце у світі кіно, яке вона заслуговує і яке може зайняти завдяки таланту й творчому потенціалу наших режисерів, акторів та всієї творчої команди. Давно пора це зробити. Британські, європейські кінематографісти, які знайомляться з нашими роботами, майже завжди відзначають високий рівень і неймовірний потенціал. Це правда, друзі. Сподіваюся, ми ще побачимо українське кіно на гідному міжнародному рівні.
А що потрібно нашому кінематографу? Чого не вистачає?.. Щоб гроші не розкрадали! Я недарма підкреслюю саме рівень творчої команди, бо є недобросовісні люди, які, на жаль, перекреслюють усі творчі здобутки. Кошти виділяються — і це факт, я не можу сказати, що їх немає. До речі, дуже круто, що в бюджеті на 2025 рік закладено значні суми саме на розвиток українського кіно. Це свідчить про розуміння величезної сили мистецтва. І це прекрасно. Але проблема в тому, що деякі «товариші», які нам зовсім не товариші, роблять так, що ці кошти не доходять до знімальних груп, до творчих команд. І потім ми дивуємося: «Чому так?» А тому що так! Треба менше питати й суворіше карати таких людей, бо через них страждають усі.
– Чи маєте ритуали перед виходом на сцену або зйомками?
– Головний мій ритуал — це програвання майбутніх сцен, діалогів і реплік у голові. Усі ці інші ритуали, які хтось практикує, мене, чесно кажучи, лише відволікають. Хтось молиться, хтось відпускає щось — ну, таке. Ні, це не моє.

Тимур Асланов (фото: instagram.com/aslanov_timur_)
– Як війна вплинула на вас як актора і як людину?
– Вона показала, наскільки величезне значення має мистецтво. Ми бачимо, як у Росії воно може бути інструментом пропаганди — створювати картинку, яка промиває людям мізки, переконуючи їх у тому, чого насправді немає. Кіно — це потужне мистецтво, але воно може слугувати як пропаганді, так і контрпропаганді.
Та якщо згадати головну мету мистецтва, то вона полягає у тому, аби робити світ кращим. Саме цьому має слугувати будь-яке мистецтво, незалежно від жанру. Ми несемо вищу мету — покращувати цей світ, і про це не можна забувати ні на секунду. Війна просто знову висвітлила цю ідею, викристалізувала її та нагадала, наскільки важливу справу ми робимо. Через це ролі й робота загалом почали сприйматися інакше — з більшим усвідомленням їхньої ваги.
– Чи отримували пропозиції зіграти в міжнародних проєктах після 2022 року?
– Поки що ні, але я працюю над тим, щоб це стало можливим. Я прагну розвиватися в цьому напрямку, і сподіваюся, що з часом такі пропозиції з’являться. Міжнародні проєкти — це цікавий виклик, і я поступово йду до цієї мети, вдосконалюючи свої навички та шукаючи можливості.
– Про яку роль мрієте найбільше?
– У мене немає якоїсь конкретної ролі, наприклад, маніяка чи героя, яку я б мріяв зіграти. Для мене головне, щоб це було цікаво, щоб була захоплива історія. Щоб кіно не знімали просто заради кіно — засвоїти гроші, профукати їх чи розікрасти. Мрію про проєкт із цікавою темою та ідеєю — ось що круто. А вже потім можна розбиратися: герой це чи антигерой. Адже світ не чорно-білий. Це як у символах «інь» і «ян»: у білій частині є крапелька чорного, а в чорній — крапелька білого. Ось так влаштований світ, і мені подобається ідея ролі, яка це відображає.
– Ви виховуєте сина. Розкажіть, що для вас найголовніше у питаннях виховання? Які бувають труднощі, пов’язані з батьківством, і як вдається їх вирішувати?
– Мабуть, найголовніша роль у моєму житті — це роль тата. Мій син для мене — безумовний пріоритет. Щодо виховання, є чудова думка, боюся помилитися з авторством, але звучить вона так: «Перестаньте виховувати дітей, виховуйте себе, адже вони все одно братимуть приклад із вас». І це правда. Соціалізація починається в сім’ї, і я намагаюся приділяти цьому максимум уваги. Мабуть, це головний принцип, яким я керуюся.
Одна з найбільших труднощів батьківства — пояснити дитині, чому відбувається війна. Чому під час війни стається те, що на голову не налазить? Чому взагалі війни існують? Чому люди не можуть жити без них? Чому за всю історію людства більшість часу, якщо називати це цивілізацією, ми воюємо? Дитині шести з половиною років це дуже складно пояснити, бо для цього потрібен більший життєвий досвід і знання історії. Я намагаюся, за можливості, розповідати про історичні процеси, пояснювати, чому так відбувається. Сподіваюся, з часом мені вдасться передати цей життєвий досвід так, щоб він зрозумів. Це нормально, коли виникають такі запитання, і я не уникаю їх.

Тимур Асланов з сином (фото: instagram.com/aslanov_timur_)
– Колись ви говорили, що хотіли б спробувати серфінг. Чи вдалося вам реалізувати цю мрію?
– Так, мені вдалося це реалізувати ще до війни. Я спробував серфінг, а нещодавно навіть кайтсерфінг — це серфінг із крилом, яке тягне тебе в повітрі. У Києві є спеціалісти, коучі, які цьому навчають. Мене на цю ідею колись підсадив Артемій Ігорович, заразив цим захопленням. Є дуже цікавий вислів: «No wind, no life» («Нема вітру, нема життя»). Звісно, це гіпербола, але в ньому є щось глибоке, метафоричне. Мене це надихнуло, і я спробував кайтсерфінг на Київському морі — це було дуже круто. Але, на жаль, буквально за тиждень погода змінилася, стало дуже холодно, і продовжувати було вже небезпечно. Довелося відкласти це захоплення до наступного сезону.
– Як сприймаєте власну популярність?
– Я ніяк її не сприймаю. По-перше, я не вважаю себе якимось супер-пупер популярним. Одне знаю точно: зіркова хвороба мені не загрожує. Вона може спіткати тих, хто стає раптово популярним у 18-20 років, коли ще немає достатнього життєвого досвіду. В акторській професії таке буває, але це поодинокі випадки — їх можна перелічити на пальцях однієї руки.
Я мав нагоду бачити справжніх зірок — і не лише з кінематографічного світу. Наприклад, гурт Scorpions. Їхній так званий прощальний тур триває довше, ніж існування багатьох українських колективів, — уже понад десять років, і вони досі вражають. Чудові музиканти! Мені пощастило завдяки товаришу, який був знайомий із організатором їхнього концерту в Палаці спорту, побувати за лаштунками із бейджиком. Вони зрозуміли, що я не випадковий гість, який пробрався повз охорону, а людина з офіційним доступом. Мене лише попросили не знімати їх із надмірною нав’язливістю, що я, звісно, пообіцяв — це цілком логічно. І коли Клаус Майне побачив мене з перепусткою, він спокійно поставився до моєї присутності. Стоячи перед своїми кумирами, зірками світового масштабу, я зрозумів, що мене не охопила якась зіркова лихоманка. Ці люди здатні спокійно зібрати стадіон у будь-якій країні — без жодних зусиль. Вони дійсно справжні зірки.
Багато зірок я зустрічав, і щоразу дивувався їхній простоті та скромності, ось що справді вражає. Я давно помітив закономірність: що більша зірка, то природніше й невимушеніше вона себе поводить. І навпаки: чим ти менш відомий, тим більше намагаєшся щось із себе строїти. Мені це не потрібно. Я не прийшов до слави у вісімнадцять, щоб одразу відчути себе зіркою. Не знаю, як би я поводився в юності, але, враховуючи, що в кіно я увійшов уже з певним життєвим багажем, усе відбувалося поступово, крок за кроком
– Яке ваше життєве кредо?
– Справедливість існує, і за неї варто боротися.
– Що може змусити вас заплакати?
– Коли ображають дітей, а я не можу цьому завадити чи негайно допомогти, щоб припинити це на місці. Те саме стосується тварин. Маленькі діти, беззахисні створіння — коли їх кривдять, а ти дізнаєшся про це вже постфактум, чи то з розповідей, чи з відеозапису, чи з якогось сюжету в новинах, і бачиш це як доконаний факт, але нічого не можеш вдіяти. Ця безпорадність перед несправедливістю ранить найбільше.
– Розкажіть про момент, який став для вас переломним у житті або найбільш значущим.
– Безумовно, найбільш переломним моментом у моєму житті стала війна. Я ніколи не міг уявити, що таке можливе. Мої бабуся й дідусь — ветерани Другої світової війни — завжди, особливо на 9 травня, першими піднімали тост за те, щоб ніколи більше не було війни. І не лише в День Перемоги, а й у буденних життєвих ситуаціях, коли виникали якісь дрібні непорозуміння, вони казали: «Слухай, це все неважливо, головне — аби не було війни». Я пам’ятаю, як думав: «Бабусю, ну яка війна? Та ну, це ж колись давно було, а зараз де? Хто? Ми? З ким? Ти серйозно?» Мені здавалося, що це щось із минулого, нереальне для нашого часу. Аж тут виявилося, що наші найближчі сусіди здатні на таке. Це, звісно, абсолютно переламний момент. Війна змінює все — ламає психіку, перевертає світосприйняття, впливає на ставлення до життя й оточення. Усе стає інакшим.
– Що для вас означає бути по-справжньому щасливим?
– Для мене справжнє щастя — це займатися улюбленою справою, бути корисним і потрібним. А ще, мабуть, відчувати душевний спокій, гармонію, тиху радість. Це коли ти зранку з ентузіазмом поспішаєш на улюблену роботу, а ввечері з таким же радісним передчуттям повертаєшся додому, знаючи, що там на тебе чекають. І головне — щоб удома був хтось, хто чекає. Навіть якщо це кішка чи собака — уже добре, але найкраще, коли це і кішка, і собака, і кохані люди поруч.

Читайте також інтерв’ю з Олександром Педаном про труднощі зборів на ЗСУ, про те, як медіа можуть бути корисними суспільству, про секрети сімейного щастя та політику.

Джон Кеннеді був 35 президентом США, американським політиком та військовим ірландського походження. У 1961 році він став наймолодшим президентом в історії Сполучених Штатів та перший президент — римо-католик. Однак життя його було коротким — він загинув 22 листопада 1963 року (у віці 46 років) від пострілів Лі Харві Освальда.
Які факти про вбивство Джона Кеннеді, його життя та його дружину мало хто знає, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler) з посиланням на AARP

1. 11 листопада 1963 року Кеннеді вшанував пам’ять невідомого солдата, схиливши голову та поклавши вінок у День ветеранів на Арлінгтонському національному кладовищі.
2. Рівно через два тижні він сам навіки почив на цьому кладовищі.
3. Жаклін Кеннеді нечасто супроводжувала чоловіка в його політичних поїздках, але цього разу, 21 листопада, вона вирішила полетіти з ним до Техасу.
4. Ранок 22 листопада застав подружжя за сніданком у Форт-Ворті.
5. Президентський лімузин з відкритим верхом, що вважався уособленням того, що «президент з народом», був спеціально доставлений літаком із Вашингтона.
6. Того фатального ранку мати президента, Роуз Кеннеді, не підозрюючи лиха, насолоджувалася грою в гольф у затишному Гаянніс-Порті, штат Массачусетс, у товаристві свого сусіда, відомого бейсболіста Джиммі Пірсолла.
7. Востаннє Джон Кеннеді бачив свого батька в жовтні у їхньому родинному гнізді — Гаянніс-Порті. Прощаючись, він із гіркотою сказав своєму другові Дейву Паверсу про батька, прикутого до інвалідного візка після інсульту: «Він той, хто зробив усе це можливим, а поглянь на нього тепер».
8. Чотирнадцятирічний хлопчик, свідок трагедії в Далласі, згодом розповідав, як близько о пів на першу дня 22 листопада побачив, що обличчя Джона Кеннеді раптово стало «безжиттєвим».
9. Той самий хлопчик почув розпачливий крик Жаклін Кеннеді, сповнений невимовного болю: «Боже мій, о Боже, ні».
10. Губернатор Техасу Джон Конналлі-молодший того дня зазнав численних вогнепальних поранень, ставши ще однією жертвою жахливої події.
11. У 2023 році агент Секретної служби Пол Лендіс у своїх мемуарах розповів про моторошну знахідку: кулю, що застрягла у спинці сидіння лімузина, де мить тому сидів Джон Кеннеді. За словами агента, він обережно поклав її на ноші, які чекали на президента.
12. Брат Джона Кеннеді, Боббі Кеннеді, став посланцем трагічної звістки для їхньої родини. Його слова до матері Роуз, були сповнені гіркоти та безнадії: «Стан Джека критичний, і шансів на життя майже немає».
13. Роуз Кеннеді згодом згадувала: «Мене охопила суміш почуттів. Звісно, першою була інстинктивна тривога за Джона. Але потім виникло якесь внутрішнє заперечення, невіра в те, що це може бути щось справді жахливе, адже він стільки всього вже пережив».
14. Тед Кеннеді саме головував у Сенаті, коли пролунали смертельні постріли. Сенатор відчайдушно намагався зв’язатися з рідними, але телефонні лінії були перевантажені. Зрештою він змушений був вирушити до Білого дому, щоб скористатися захищеним зв’язком.Джон та Жаклін Кеннеді (фото:Getty Images)
15. Священник здійснив обряд останнього причастя для першого католика-президента США.
16. Тед та його сестра Юніс Кеннеді Шрайвер поспішили до Гаянніс-Порту, несучи батькові невтішну звістку про смерть Джона.
17. Гаянніс-Порт поринув у жалобу: прапори були приспущені, будівлю Барнстейблської міської ради обвели чорним крепом, а у вікнах крамниць на Мейн-стріт з’явилися портрети Джона Кеннеді.
18. Це було четверте вбивство президента в історії США. І на сьогодні — останнє.
19. Це стало першою подібною трагедією з того часу, як Секретна служба взяла на себе відповідальність за охорону президентів
20. Ліндон Б. Джонсон склав президентську присягу на борту літака Air Force One
21. Він став главою держави через 99 хвилин після того, як життя Кеннеді обірвалося.
22. Тіло загиблого президента також перебувало на борту літака під час зворотного рейсу до Вашингтона
23. Суддя Сара Хьюз плакала, складаючи присягу.
24. Джекі Кеннеді, охоплена горем, відмовилася знімати свій рожевий костюм Chanel, на якому виднілися сліди крові її чоловіка. Її слова до Леді Бьорд Джонсон були сповнені болю: «Я хочу, щоб вони побачили, що вони зробили з Джеком (так називали його близькі — Ред.)».
25. Проте Джекі все ж зняла свою обручку й обережно одягла її на палець чоловіка, щоб вона супроводжувала його у вічність.
26. Пізніше, опанувавши себе, вона попросила помічника повернути їй цю дорогу серцю річ.
27. Костюм Джекі, навіки заплямований кров’ю, так і не був очищений і зберігається в Національному архіві США.
28. Згідно з волею родини Кеннеді, цей трагічний артефакт не буде виставлено на публічний огляд щонайменше до 2103 року.
29. Генеральний прокурор і брат загиблого президента Роберт Ф. Кеннеді зустрів Air Force One на авіабазі Ендрюс, його обличчя відображало глибоку скорботу.
30. Шостий поверх Техаського книжкового сховища, звідки пролунали смертельні постріли, випущені вбивцею Лі Гарві Освальдом, сьогодні перетворено на музей, присвячений трагічній події.
31. Освальд, за власним зізнанням, був марксистом, і його політичні погляди відіграли певну роль у його житті.
32. У 1959 році він обрав шлях еміграції, переїхавши до Радянського Союзу в пошуках кращого життя.
33. На той час вбивство президента не вважалося федеральним злочином, тому Освальда, якби він залишився живим, судили б у штаті Техас.
34. Знаряддям вбивства Кеннеді стала італійська карабінна гвинтівка калібру 6,5 мм, придбана Освальдом за 19,95 долара.
35. Далласький підприємець Абрахам Запрудер випадково зафіксував момент вбивства на свою 8-міліметрову домашню кінокамеру, ставши мимовільним літописцем історії.
36. Його секретарка, ніби відчуваючи історичну вагу події, наполегливо просила його піти додому та взяти камеру для фіксації президентського візиту.Джон та Жаклін Кеннеді (фото: Getty Images)
38. Згодом унікальну кіноплівку Запрудера було придбано журналом Life за значну на той час суму в 150 тис. доларів (на сьогодні це еквівалент 1,5 млн доларів).
39. Вбивство Освальда Джеком Рубі 24 листопада стало першим в історії випадком навмисного вбивства, що потрапило в прямий ефір телебачення.
40. Поліцейський детектив, який перебував на місці стрілянини, у пориві емоцій вигукнув: «Джеку, ти сучий син!»
41. Коли поліція повалила Рубі на землю, він, перебуваючи в стані афекту, вигукнув: «Я Джек Рубі, ви всі мене знаєте!»
42. Освальд помер у тій самій лікарні, що й президент Кеннеді, через дві доби та сім хвилин після смерті глави Білого дому.
43. 98-річній бабусі Джона Кеннеді, Мері Жозефін Фіцджеральд, так і не повідомили про жахливу трагедію.
44. До Вашингтона на похорон Кеннеді прибули високопоставлені представники з понад сотні країн світу, що зробило цю подію найбільшим зібранням такого роду на території Сполучених Штатів.
45. Віддати останню шану колишньому президенту, коли його тіло перебувало в ротонді Капітолія, прийшли понад 250 тисяч людей
46. Десятки тисяч людей не змогли потрапити всередину, деякі з них провели майже ніч на морозі у черзі, яка простяглася на понад дві милі.
47. Джекі Кеннеді, прагнучи підкреслити велич втрати, наполягла, щоб церемонія поховання її чоловіка була схожа на похорон Авраама Лінкольна.
48. За підтримки Боббі Кеннеді та Роберта Макнамари Джекі особисто обрала місце поховання свого чоловіка на Арлінгтонському національному кладовищі.
49. Джекі висловила особливе побажання, щоб біля могили її чоловіка горів вічний вогонь, як символ невгасної пам’яті.
50. Хоча згодом вона знову вийшла заміж, однак після смерті вона була похована саме біля Джона Кеннеді.
51. Двоє дітей Кеннеді, син Патрік Був’є і донька Арабелла, які померли відразу після народження, також поховані поруч зі своїми батьками, утворюючи родинний меморіал.
52. День похорону, 25 листопада, трагічним чином співпав із третім днем народження Джона-молодшого.
53. Керолайн мала б відсвяткувати свій шостий день народження через два дні після похорону батька.
54. Водій таксі, який спостерігав за похоронною процесією, згадував про надзвичайну тишу в натовпі: «Було чути, як падає шпилька».
55. Ірландський військовий почесний караул віддав останню шану біля могили президента, виконуючи команди, що лунали гельською мовою, нагадуючи про його ірландське коріння.
56. Після завершення похоронної церемонії Джекі Кеннеді провела приватні зустрічі з трьома главами держав: Шарлем де Голлем з Франції, Імоном де Валера з Ірландії та Хайле Селассіє I з Ефіопії.
57. Пізно вночі того ж дня вона та Боббі Кеннеді здійснили несподіваний візит до могили президента, прагнучи ще раз вшанувати його пам’ять у тиші ночі.
58. Джон Кеннеді планував провести День подяки того року в Гаянніс-Порті. Родина все ж таки зібралася у Великому будинку, де він провів своє дитинство, і навіть зіграла у їхню традиційну гру в тач-футбол після святкової вечері.
59. Перші два листи, які Ліндон Джонсон написав на посаді президента, були адресовані дітям Кеннеді — Керолайн та Джону-молодшому.
60. Через тиждень після смерті чоловіка Джекі запросила журналіста Теодора Г. Вайта до їхнього будинку в Гаянніс-Порті, щоб дати своє перше інтерв’ю про вбивство. Під час розмови вона сказала: «Вечорами, перед тим як лягти спати, Джек любив слухати платівки. І пісня, яку він любив найбільше, була в кінці однієї з них. Рядки, які він любив слухати, були такі: «Don’t let it be forgot, that once there was a spot, for one brief shining moment that was known as Camelot»… Ще будуть великі президенти… Але вже ніколи не буде іншого Камелоту… Це був Камелот… Не забуваймо».
Вас може зацікавити:

Ці фото говорять самі за себе — як змінився за останні роки Саакашвілі

Марк Карні — новий прем’єр-міністр Канади — цікаві факти про його життя
Які зарплати отримують президенти у різних країнах світу

У Канаді готуються замінити нинішнього прем’єр-міністра Джастіна Трюдо й у неділю був обраний новий лідер Ліберальної партії Канади — Марк Карні. Саме він очолить партію на наступних федеральних виборах цього року у нього є всі шанси стати новим лідером Канади.
Хто такий Марк Карні, що відомо про його життя та погляди і як він ставиться до України, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).

Біографія Марка Карні
Марк Джозеф Карні народився 16 березня 1965 року в Форт-Сміті, Канада. Виріс в Едмонтоні. Здобув ступінь бакалавра економіки в Гарвардському університеті в 1998 році.
Ступінь магістра і докторський ступінь Карні отримав в Оксфордському університеті. Працював в одній з найбільших інвестиційних компаній світу — Goldman Sachs. У 2004 році приєднався до Департаменту фінансів Канади як старший помічник заступника міністра.
У 2007 році був призначений керівником Банку Канади, де пропрацював до 2013 року. Згодом став очільником Банку Англії, звідки знову пішов у приватний бізнес. Під час пандемії був неофіційним радником Джастіна Трюдо.
У січні Марк Карні подав у відставку з усіх посад, щоб балотуватися у лідери Ліберальної партії Канади. 9 березня був обраний 86% голосів.Марк Карні — новачок у великій політиці (фото: Getty Images)
Політика в житті Карні
Наступний лідер Канади — новачок у політиці, хоч і має величезний досвід у фінансовій сфері. Йому пощастило витримати й кризи, і пандемію, і різноманітні політичні шторми. Ліберальна партія понад 10 років хотіла залучити Карні, але він не дуже поспішав йти в політику.
У 2019 році Марк став спеціальним посланником ООН з кліматичних заходів і фінансів і виступав за те, щоб фінансовий сектор інвестував у нульові чисті викиди.
Карні зробив чисту енергію, кліматичну політику та економічне процвітання Канади одним з центральних аспектів своєї кампанії. Він вважає, що низький рівень викидів вуглецю допоможе Канаді стати більш конкурентоспроможною.
Експерти вважають, що минуле Карні робить його унікальним для посади прем’єр-міністра, оскільки Канада бореться з загостренням відносин з США та ескалацією торгової війни. До того ж він патріот й любить свою країну, а ще — відмінний кризовий менеджер.
Йому доведеться вести жорстку політику у відповідь на фінансові закиди Трампа — мита, тарифи. А ще — втримати роль Канади у забезпеченні світового порядку та суттєво підняти рівень довіри до Ліберальної партії.
Експерти підкреслюють, що Марк Карні — проти будь-яких торгівельних воєн і дії адміністрації Трампа, за словами нового очільника Канади — суттєво погіршують економіку не тільки у країнах, по яких б’є США, а і в самих штатах.
Цікаві факти про Марка Карні

З 2011 по 2018 рік Карні очолював Раду фінансової стабільності, яка координувала роботу світових фінансових установ під час першого президентського терміну Трампа. І він бував на заходах G20, де мав нагоду спостерігати за американським президентом особисто.
А ще Марк Карні симпатизує Греті Тунберг, яку не дуже люблять в адміністрації американського президента.
Карні — ревний католик, має консервативні погляди на цінності, він цікавиться та займається спортом. В юності він грав у хокей.
Ще він пов’язаний з Великобританією, навіть є громадянином цієї країни та Ірландії, і має дуже гарні зв’язки у світовому колі фінансистів.

Дружина Марка Карні
Діана Фокс Карні — британський економіст та письменниця. Вона займається багатьма проєктами у сфері екології та соціальній політиці. На її рахунку багато написаних книг і вона займала різні посади в галузі досліджень.
Дружина Карні народилася у Великобританії. Має ступінь з філософії, політики та економіки, магістра економіки сільського господарства та ступінь магістра міжнародних відносин.
З чоловіком вона познайомилася під час навчання в Оксфордському університеті. В 1994 році пара одружилася — в той час Марк закінчував свою докторську дисертацію.
У подружжя четверо дітей, і усі — дівчатка, одна з них, Клео — зараз навчається в Гарвардському університеті. Клео захоплюється питаннями клімату та сталого розвитку.
Майкл Карні тримає дітей якомога далі від уваги громадськості й тому інформації про них небагато. У 2024 році одна з доньок закінчила Единбурзький університет.
Місис Карні — шанувальниця мистецтва і щороку вони з чоловіком обов’язково щось купують для своєї колекції.Марк Карні з дружиною (фото: Getty Images)
Марк Карні та Україна
Новий очільник Канади відкрито завжди підтримував Україну. І прагнення приєднатися до Європейського Союзу та НАТО. Після скандалу в Білому домі Карні розмістив у мережі Х допис, де похвалив український народ та президента Зеленського і підтвердив, що Канада залишається непохитним союзником України.
Також він пообіцяв «забезпечити, щоб Канада продовжувала твердо підтримувати Україну в захисті свободи від російської агресії».
«Протягом трьох років народ України з надзвичайною хоробрістю боровся проти жорстокого та невиправданого вторгнення Росії. Тільки вони мають право визначати, що найкраще для їх довгострокової безпеки. Канада підтримує Україну. Слава Україні!» — написав він у річницю повномасштабного вторгнення.
Вас може зацікавити:

США розпочали торгову війну проти Канади
Як торгові війни Трампа розхитують ринки
Що відомо про родину нового лідера Німеччині Фрідріха Мерца

Під час написання матеріалу були використані джерела: The Guardian, Вікіпедія, Telegraph.co.uk, CNN, True.ua, NV.

Екс-президент Грузії, відомий грузинський та українській політик Міхеіл Саакашвілі був засуджений на 9 років тюрми за розтрату державних коштів. Зараз він знаходиться у тюрмі, де відбуває шестирічний термін покарання за іншими справами. Після нового вироку вийти на свободу Саакашвілі зможе тільки восени 2030 року.
Як змінився Міхеіл Саакашвілі за роки політичної діяльності та ув’язнення, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).

Міхеіл Саакашвілі — відомий політик одразу у двох країнах — Грузії та Україні. А ще — громадський діяч та юрист. Народився в Тбілісі в 1967 році, середню освіту отримав в Грузії, а у 1992 році з відзнакою закінчив факультет міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ.Міхеїл Саакашвілі в студентські роки (фото: facebook.com/SaakashviliMikheil)
Магістратуру — на юридичному факультеті Колумбійського університету Нью-Йорка, а у 1995 — здобув докторський ступінь в Університеті Джорджа Вашингтона.
З середини 90-х років пішов у політику, став депутатом парламентом Грузії. На початку 2000 — міністром юстиції Грузії, а після «революції троянд» — був обраний президентом Грузії у 2004 році.Міхеіл Саакашвілі у 2003 році (фото: Вікіпедія)
Під час своїх двох каденцій хотів не тільки повернути під контроль Грузії Південну Осетію та Абхазію, але й добитися, аби країна почала свій шлях до Євросоюзу. А у 2007 — парламент Грузії одноголосно підтримав вступ до НАТО.Міхеіл Саакашвілі з іншими президентами у 2007 році (фото: Вікіпедія)
Під час своєї політичної діяльності завжди активно підтримував Україну, часто навідувався у Київ та Одесу, виступав з промовами. У рідній Грузії провів чимало реформ та підвищив показники країни у багатьох сферах. Активно боровся з корупцією, реформував силові структури, утворив патрульну поліцію.
Перша справа в Грузії з за помилування у 2008 році чотирьох високопоставлених співробітників МВС, які були засуджені за вбивство — у 2014 Саакашвілі викликали для свідчень. Також він мав бути допитаний як свідок ще у 9 кримінальних справах.Міхеіл Саакашвілі у 2009 році (фото: Вікіпедія)
Згодом — його звинуватили в перевищенні повноважень при розгоні опозиційної акції в листопаді 2007 року. На допит йти він відмовився.
У 2014 суд Тбілісі задовільнив вимогу прокуратури та заочно обрав попереднє ув’язнення для Саакашвілі як запобіжний захід. Ще за два тижні було висунуто ще одне звинувачення — у розтраті бюджетних коштів.
Прокуратура повідомила, що екс-президент витрачав державні кошти на кухарів, масажистів, готелі та оренди яхт. А в період з 2009 по 2012 рік він витратив на косметичні процедури для себе та сім’ї 450 тисяч доларів.Міхеіл Саакашвілі у 2011 році (фото: Вікіпедія)
У вересні цього ж року на усе майно Саакашвілі було накладено арешт, також арешт наклали на майно дружини та матері екс-президента.
Далі справи з обвинуваченнями сипалися майже кожних два тижні — у побитті, у перевищенні службових повноважень, і навіть у вбивстві.
Міхеіл Саакашвілі у 2014 році виїхав спочатку до США, а потім в Україну, де отримав громадянство, тому прокуратура України відмовила Грузії в екстрадиції. Усі суди проходили вже без нього. А у 2018 році був винесений перший вирок — 3 роки позбавлення волі.Міхеіл Саакашвілі у 2013 році на Євромайдані (фото: Вікіпедія)
У 2014 році Саакашвілі пропонували різні посади в Україні — він відмовлявся, бо не хотів змінювати громадянство. У 2015 році Президент Порошенко створив Дорадчу міжнародну раду реформ і призначив Саакашвілі її головою. Екс-президент Грузії мав координувати постачання Україні західної зброї.Міхеіл Саакашвілі у 2017 році (фото: Вікіпедія)
У тому ж 2015 Саакашвілі був призначений головою Одеської ОДА. Він відкрив там перший універсальний центр надання адміністративних послуг, спіймав на хабарі декілька держслужбовців, зокрема — військкома та декілька прокурорів. Через постійні конфлікти з міською радою та прем’єр-міністром, робота Саакашвілі в Одесі супроводжувалася скандалами та закінчилася відставкою. І конфліктом з президентом Порошенко.Міхаел Саакашвілі та Дональд Трамп (фото: facebook.com/SaakashviliMikheil)
У 2017 році Саакашвілі заснував свою партію «Рух нових сил», а ще вів передачу на телеканалі ZIK. Його рейтинги в Україні стрімко падали. 26 липня 2017 року був позбавлений українського громадянства. Після цього він організував ряд протестів з вимогою відставки уряду та імпічменту президенту. Було зафіксовано декілька кримінальних проваджень.
У 2017 — проїхав кордон з Польщі до України без оформлення документів, за що отримав вирок суду та штраф. Згодом — просив про політичний притулок в Україні та отримав відмову.
21 жовтня Міхеіла Саакашвілі було заарештовано в Києві та примусово повернуто до Грузії.Міхеїл Саакашвілі зараз (кадр з відео)
У 2019 році президент Зеленський повернув Саакашвілі громадянство України, а у 2020 — він був призначений головою виконавчого комітету реформ України. У 2021 році він був звільнений.Міхеїл Саакашвілі зараз (кадр з відео)
1 жовтня 2021 Саакашвілі повернувся до Грузії, де був одразу заарештований. Відомо, що під час арешту він оголосив голодування, яке підірвало його здоров’я, бо він хворий на таласемію. У листопаді його помістили у лікарню.
У 2022-2023 роках він декілька разів оголошував голодування, його стан погіршувався, він вимагав лікування та обстеження за кордоном. Міхеїл Саакашвілі в клініці (фото: Getty Images)
У квітні 2023 Саакашвілі ледве не помер і виступив з заявою, що його систематично катували, фізично та психологічно, у нього розвинулися понад 20 різних захворювань.
Зараз він знаходиться в тюрмі, де відбуває покарання. За допомогою політиків з різних країн йому було організоване лікування. Але фото говорять самі за себе.
Вас може зацікавити:

Де зараз діти Саакашвілі та чим вони займаються

Як зараз виглядає та живе актор Кевін Костнер

Що відомо про життя майбутнього очільника Канади Марка Карні, який змінить Трюдо

В Австралії помер Джеймс Гаррісон — один із найпродуктивніших донорів у світі, чия плазма крові допомогла врятувати життя близько 2,4 мільйона новонароджених. Він володів рідкісним імуноглобуліном (anti-D), який використовувався для створення життєво важливої сироватки. Йому було 88 років.
Про це повідомляє РБК-Україна (проєкт Styler) з посиланням на Службу крові Австралійського Червоного Хреста.

Чим прославився Джеймс Гаррісон
Гаррісон вирішив стати донором у 14 років після серйозної операції на грудях, під час якої йому зробили переливання крові.
Він почав здавати плазму крові у 18 років і продовжував робити це кожні два тижні до 81 року. У 2005 році він встановив світовий рекорд за кількістю пожертвуваної плазми, який протримався до 2022 року, поки його не побив чоловік зі США.
Дочка Гаррісона, Трейсі Меллоушіп, розповіла, що її батько пишався тим, що врятував так багато життів, не заподіявши собі шкоди.
«Він завжди говорив, що це не боляче, і життя, яке ти рятуєш, може бути твоїм власним», — згадує вона.
Сама Трейсі та двоє онуків Гаррісона отримали сироватку, створену на основі його плазми.
«Джеймса тішило, що завдяки його доброті існують сім’ї, подібні до нашої», — каже Меллоушип.
Зазначимо, що сироватка антирезус імуноглобуліну (anti-D) запобігає розвитку гемолітичної хвороби плода та новонародженого (ГХН), яка виникає через несумісність крові матері та дитини за резус-фактором.
До середини 60-х років, коли було розроблено ці ліки, кожне друге немовля з ГБН помирало.
Причину унікальності крові Гаррісона досі не встановлено. Припускають, що це може бути пов’язано з переливанням крові, яке він переніс у підлітковому віці.Джеймс Гаррісон (фото: Australian Red Cross Lifeblood)
На сьогодні Служба крові у співпраці з Інститутом медичних досліджень імені Волтера та Елізи Голл працює над лабораторним отриманням антирезус імуноглобуліну, реплікуючи імунні клітини та клітини крові Гаррісона та інших донорів. Вони сподіваються, що одного дня лабораторно створений імуноглобулін зможе допомогти вагітним жінкам у всьому світі.
Директор з досліджень Служби крові Девід Ірвінг, називає створення нової терапії «пошуком священного Грааля». За його словами, їм дуже не вистачає регулярних донорів, у яких, як у Гаррісона, необхідні антитіла присутні в крові в достатній кількості.Джеймс Гаррісон (фото: Australian Red Cross Lifeblood)
Гаррісон помер уві сні в будинку для літніх людей у Новому Південному Уельсі 17 лютого, але про його смерть сім’я повідомила тільки 1 березня.
Вас може зацікавити:

87-річний чоловік випадково встановив світовий рекорд завдяки незвичайному хобі

Помер культовий рок-музикант і актор Девід Йогансен
Дворазового володаря «Оскара» та його дружину знайдено мертвими

Соцмережі буквально вибухнули емоційним дописом Андрія Слюсарчука, який звернувся до Трампа та Путіна. Допис отримав купу лайків та понад 13 тисяч перепостів. А на наступний день розгорівся скандал, оскільки частина нашого суспільства згадала, хто такий «доктор» Слюсарчук.
РБК-Україна (проєкт Styler) нагадує історію Андрія Слюсарчука або, як його усі називали «доктора Пі» і пояснює, чому він ніякий не лікар.

Хто такий Андрій Слюсарчук?
Андрій Слюсарчук, якого також називають «доктор Пі» — відомий в Україні та за її межами шахрай, який завдяки численним телевізійним програмам здобув славу людини «з феноменальними здібностями». Звісно, ніяких здібностей у нього немає, хіба — він геніальний брехун.
З журналістських розслідувань відомо, що Андрія Слюсарчука у 1971 році мати покинула у пологовому будинку Житомира. Освіту він отримував у Бердичівській школі-інтернаті для дітей-сиріт. Згодом усі документи Слюсарчука з інтернату зникли, а в інших стояла дата народження у 1974 році.
Після школи «доктор Пі» два роки вчився в Козятині Вінницької області на штукатура-плиточника в училищі залізничного транспорту. Згодом його перевели у ПТУ в Шептицький Львівської області.
Вчителі розповідали, що Слюсарчук любив ходити з кейсом та стетоскопом (на манір лікаря) і проводив студентам сеанси гіпнозу за гроші. У 1990 році він отримав диплом з професією «помічник майстра».
У 1993 році намагався влаштуватися на посаду лікаря-нейрохірурга в лікарню Новояворівська Львівської області, але йому відмовили. Відомо, що він почав ще тоді займатися лікарською практикою, але в інших місцях.
У 1996 році вперше потрапив в поле зору правоохоронних органів — у Львівській області проти нього порушили кримінальну справу за підозрою у шахрайстві, але згодом її закрили. Подібна справа була відкрита та закрита у Львові.
З 2003 по 2006 жив у гуртожитку НУ «Львівська політехніка», де давав студентам психотропні препарати на основі своїх сфальсифікованих діагнозів. Вимагав чималі гроші у батьків на лікування, погрожував самовбивством дітей, поширював заборонені медичні препарати, у тому числі й власного виробництва — по 4 тисячі доларів за ампулу.
У 2006 році опинився на посаді доцента кафедри Львівського державного інституту сучасних новітніх технологій і управління ім. В. Чорновола. Того ж року його перевели на посаду професора кафедри загальних юридичних дисциплін.
Свою популярність здобув у період 2009-2011 років, коли разом з журналістом вів суспільно-політичну програму «Ігри розуму» на радіо «Ера».
Версія біографії від самого Слюсарчука
Слюсарчук розповідав у численних виступах та інтерв’ю, що його батьки були медиками та загинули в ДТП, коли йому було 17 років. І ніби у 12 років він вступив на Московський медінститут ім. Пирогова, а після закінчення одразу попав в аспірантуру та написав кандидатську за півтори роки.
У 1993 році приїхав у Львівську область заради коханої Анжели, яка померла згодом від сепсису. І що він працював в районній лікарні Новояворівську, але звільнився через конфлікти з колегами та був змушений заробляти сеансами гіпнозу.
«Я виріс сиротою в дитбудинку. У дитинстві мене всі називали психом і непередбачуваним. Я мріяв бути лікарем в галузі нейрохірургії та психіатрії. Але мені говорили, що з мене вийде тільки санітар або фельдшер. Я не здавався і почав вивчати самого себе», — розповів він на пресконференції у 2009 році.
У біографії, яку він розповідав, було також навчання на кафедрі нейрохірургії, звання професора, написання дисертацій, наукові роботи. Але відомостей про його дипломи, наукові публікації, наукові ступені відсутні в базах та будь-яких архівах.
Справжній розквіт кар’єри Слюсарчука почався у період панування Януковича та його команди. У 2010 Дмитро Табачник, який на той момент був головою Атестаційної комісії Міністерства освіти, завізував його атестат «професора кафедри нейрохірургії» і згодом він підтвердив, що Слюсарчук навчався у РФ з 1985 по 1991 рік — такі дані надала російська ВАК.
У 2011 році Слюсарчук отримав від Януковича державну премію України в галузі освіти за наукові досягнення. Його здатність запам’ятовувати була зафіксована навіть у «Книзі рекордів України» — і після арешту всі записи були видалені.Андрій Слюсарчук «доктор Пі» (фото: соцмережі)
Арешт та суди
14 листопада 2011 року Слюсарчук був заарештований за підозрою у підробці документів та шахрайстві.
ЗМІ почали публікувати статті з сумнівами стосовно феноменальних здібностей Слюсарчука ще раніше. Його називали «талановитим штукарем» та втілення «Остапа Бендера». Згодом з’явилося журналістське розслідування про «псевдопрофесора», яке викрило його підробленні документи, дипломи та медичну практику. Статті з викриттям та передачі з викривальними сюжетами облетіли усі ЗМІ.
Розслідування та суди тягнулися майже три роки й в лютому 2014 року Слюсарчук був засуджений до 8 років позбавлення волі. Суд визнав його винним у 5 епізодах незаконної лікувальної діяльності, у 2 епізодах вбивства з необережності, у використанні завідомо підроблених документів та 5 епізодах заволодіння чужим майном шляхом обману та зловживанням довірою (шахрайство).
Також його зобов’язали повернути кошти, якими він заволодів під час «лікування» та виплатити компенсації.
Його відправили для відбуття покарання в колонію Рівненської області. У вже у 2016 році його відпустили з-під варти.
Зараз в його акаунті вказано, що він знаходиться за кордоном, у Швейцарії. У своїх дописах він й надалі підписується, як нейрохірург і часто вказує місцезнаходження — Київ. Чим він займається зараз — невідомо, хоча на його сторінці можна побачити фото у лікарнях, і білому халаті лікаря. Варто зазначити, що майже усі дописи — українською мовою і дуже емоційні.
Скандал з дописом Слюсарчука
Скандал, якій розгорівся днями через допис Слюсарчука, почався зі слів:
«Ви хочете говорити про «мирні угоди», пане Трамп? Тоді послухайте мене, лікаря, який щодня кладе на стіл операційної розірвані тіла дітей та дорослих! Який видаляє скальпелем уламки з їхніх мізків, який витирає кров з очей матерів, що втратили все!»
Саме через ці слова українці почали масово поширювати цей допис. Хоча Слюсарчук не має ніякого стосунку до хірургічної практики, і не є лікарем.
«Шахрай задоволений. Йому навіть не треба змінювати імʼя. Достатньо написати лише щемливого поста, на хайпі згадати Трампа, і в нього вже купа нової аудиторії, нові фанати, які не вміють користуватися пошуковиками. Класична технологія. Так само люди, які думають дупою, розносять контент з псевдопатріотичних пабліків з картинками від ШІ та віршами про те, як зрадили неньку-Україну. Хтось вже пише: яка різниця, що він шахрай, він же пише такі важливі речі. Оце і є класична технологія дискредитації», — відреагував на допис журналіст Денис Казанський.
«Половина стрічки в мене засмічена цим лайном. У вас памʼять коротка? Так підіть хоч в Гугла запитайте кого репостите. Доктор Пі. Такий собі Арестович, паразитуючий на темі медицини. Нема питань — талановито. Як і завжди у будь-якого афериста. Бо саме зачепити вас за найболючіше найзрозумілішими словами — основний прийом, аби впіймати на гачок. І — опа. Ви вже розносите текст про «його морг» і мізки дітей з уламками з підписом «професор нейрохірургії». В «його» морзі — виключно довірливі ідіоти, яких він «лікував». А знаєте чому вони йому вірили? Бо він був неймовірно популярним. Розпіарений і рознесений в маси не гірше Кашпіровського та Чумака. Місцеве диво. А знаєте що ви робите кожним репостом? Публікуєте емоційний текст? Чорта з два. Наново піднімаєте його на хвилю популярності. Ну і легалізуєте його. І це ваша особиста відповідальність», — зазначила відома військова та волонтерка Леся Литвинова.

Раніше ми писали про те, як зараз живе горезвісний «доктор Пі» Андрій Слюсарчук.
А ще розповідали про найвідоміших шахраїв в історії України, які крали гроші та обманювали президентів.

Народний депутат та лідер «Європейської солідарності» Петро Порошенко підтвердив, що обоє його синів зараз перебувають за кордоном. Водночас військовий Олексій «Сталкер» вказав на деяку невідповідність у відповідях політика.
Про це повідомляє РБК-Україна (проєкт Styler) з посиланням на Порошенка в інтерв’ю «Українській правді» та «Сталкера» в Telegram.
«Олексій працює у великій міжнародній корпорації. Він не зараз виїхав і не у 2022-му, а з 2019-го у нього контракт. Він навчається і повністю підпадає під вимоги закону. І він координує діяльність низки виробничих підприємств, які дуже допомагають ЗСУ. Михайло навчається у вищому навчальному закладі за кордоном. І теж це (його виїзд — ред.) було до 2022 року. В Англії він працює з величезною кількістю волонтерських фондів. Також у вільний час він працює перекладачем для українських військових у військових таборах на території Британії», — заявив Порошенко.

Водночас «Сталкер» заявив, що Порошенко повідомив неправду.

«Він ніяк не прокоментував той факт, що Олексія нещодавно оштрафували за переховування від мобілізації. Промовчав Петро і про арешт усіх активів сина за переховування від ЗСУ. А на сина, до речі переписані близько 1,2 млрд доларів активів батька. Команда Порошенка фактично визнала, що син – ухилянт, бо не пішла в суд спростовувати штраф, а офіційно сплатила його», — наголошує «Сталкер».

Другою неправдою, на думку «Сталкера», є слова Порошенка про те, що його син до повномасштабного вторгнення захищав країну на Донбасі.

«Ще раніше його батько казав, що Олексій служив саме під Іловайськом. Тоді журналісти розвінчали цю брехню, сказавши, що його сина там ніколи не було. Син служив влітку 2014 на тиловій посаді, виключно з метою отримання політичних й репутаційних балів для себе і батька, адже Олексій пройшов до ВР на виборах восени 2014 року. Цікаво, що інший син Порошенка – Михайло, якому скоро виповниться 25 років, також не спішить повертатися в Україну», — зазначає військовий.

Український військовий також наголошує, що слушним є питання, чи мають права займатись політикою ті люди, чиї дорослі діти під час війни сховалися за кордоном.

Нагадаємо, у грудні 2024 року в ЗМІ з’явилася інформація, що старшого сина Порошенка оголосили в розшук через неявку до ТЦК за повісткою.

Крім того повідомлялося, що його оштрафували на 25 тисяч гривень за ігнорування повісток. Адвокати Порошенко пізніше визначи цю інформацію, зазначивши що сплатити відповідний штраф.

У свіжому журналі Forbes опубліковано Топ-20 інфлюенсерів України, 4 місце cеред найвпливовіших блогерів України посів Михайло Поплавський з сукупною аудиторією у ТikТok, Instagram таYouTube — 10 млн. підписників.

РБК-Україна (проект Styler) розповідає, як влаштовані його соцмережі та хто ще попав в рейтинг.

У Поплавського 8,2 мільйона підписників Instagram, ТikТok – 1 454 768 млн та YouTube – 286 тисяч користувачів. Частка українців серед активної аудиторії 82%, віком від 13 до 25 років, які постійно взаємодіють з його аккаунтом.
В топ-3 рейтингу також увійшли Кендрі Суперстар, Яна Дога і Надя Дорофеєва.
Михайло Поплавський поділився новиною зі своїми підписниками подякувавши їм, що розділяють його бачення популяризації українськості та звернувся до молоді із закликом «з гордістю представляти Україну в соціальних мережах».

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Михайло Поплавський (@poplavskiy_michail)

«Соціальні мережі — основа комунікації зі світом. В соціальних мережах ви повинні бути як риба у воді, адже це ваша комунікація і реалізація творчих здорових амбіцій. Моя місія, як українського блогера, українізувати соціальні мережі і популяризувати все українське. Тому що ми є сила, ми є нація і ми є народ! Радий, що мільйонам відгукується моє бачення! Українці — світовий бренд! Далі — більше! Тримаймо разом українську хвилю», — написав Поплавський.
У відео Поплавський також додав, що в соціальних мережах 15 років. «Сьогодні йде битва мізків, йде інформаційно — інтелектуальна революція за мозги молоді. І ви повинні тримати цей удар і представляти Україну з гордістю. Що ми є українці, ми є нація, ми є народ! Соціальні мережі — це перспектива. Ви можете реалізуватися по максимуму вже. Шукайте себе в соціальних мережах. Шукайте щось унікальне. Кожен з вас унікальна людина, але цю унікальність потрібно реалізувати», — наголосив він.
Фоловери також відреагували на пост Поплавського схвальними відгуками.

Стів Джобс — геній, який змінив світ технологій і став символом інновацій. Його мудрі слова надихають мільйони людей на сміливі кроки в житті. Але які погляди на життя допомогли йому стати успішним та що він радив усім людям?
Які 10 порад Стіва Джобса допоможуть вам досягти успіху та перевернуть усе ваше життя, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).

Стів Джобс був людиною, яка завжди думала нестандартно. Він не тільки створив продукти, які стали революцією, а й залишив після себе філософію, що мотивує до дій. Ось 10 найкращих його порад, які допоможуть вам змінити своє життя:
1. Будьте вірними своєму серцю
«Ваш час обмежений, тому не гайте його, живучі чужим життям»
Не бійтеся бути собою. Вибирайте те, що ви справді надихаєте, навіть якщо це виглядає ризиковано.
2. Вірте у свої ідеї
Джобс почав Apple у гаражі, але його віра в успіх зробила компанію світовим лідером. Навіть якщо ніхто не підтримує вашу ідею, вірте в неї, доки вона не стане реальністю.
3. Простота — це геніальність
«Простота складніша, ніж здається. Але коли ви її досягаєте, вона підкорює все»
Цей принцип він використав у дизайні своїх продуктів. Чим простіше рішення, тим ефективніше воно працює.
4. Не бійтеся помилок
Помилки — це частина успіху. Джобса звільнили з його компанії, але він повернувся сильнішим і Apple легендою.
5. Оточуйте себе найкращими
«Я наймаю людей не для того, щоб казати їм, що робити, а щоб вони казали це мені».
Команда з сильних професіоналів — це запорука досягнення амбітних цілей.
6. Завжди залишайтеся голодними до знань
«Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними. Не припиняйте вчитися протягом усього життя»
Цей вислів став його девізом. Постійно розвивайтеся, пробуйте нове, експериментуйте.
7. Фокусуйтесь на головному
«Відмова від непотрібного робить нас сильнішими».
Стів Джобс вірив у силу мінімалізму. Не намагайтеся охопити все відразу — сконцентруйтеся на тому, що дійсно важливо.
8. Тримайте баланс
«Знаходьте баланс між різними видами багатства — фінансовим, соціальним, часовим та фізичним».
9. Живіть так, ніби це ваш останній день
«Якщо сьогодні був би останній день у моєму житті, чи хотів би я робити те, що роблю зараз?», «Живіть сьогоднішнім днем»
Це питання допоможе зрозуміти, чи ви на правильному шляху.
10. Цінуйте те, що маєте
«Пам’ятайте про найкращих лікарів у світі: сон, відпочинок, фізичні вправи, здорове харчування, впевненість та друзі».

Раніше ми писали про те, якими були 4 нереалізовані проєкти Стіва Джобса.
А ще розповідали про історію ворожнечі між Стівом Джобсом та Біллом Гейтсом.
Під час написання матеріалу були використані джерела: Biography.com, промова Стіва Джобса в Стенфорді, офіційний сайт Apple

Ім’я видатного американського громадського діяча Мартіна Лютера Кінга стало символом та синонімом боротьби за рівність і справедливість у США. Цей пастор та борець за громадянські права отримав за свої досягнення Нобелівську премію світу.
Хто такий Мартін Лютер Кінг та чому про нього згадує у своїй промові обраний президент Дональд Трамп, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).

Біографія Мартина Лютера Кінга
Мартін Лютер Кінг народився 15 січня 1929 року в Атланті, США. Його батько був пастором баптистської церкви. У 1944 році Мартін, не закінчивши навіть школу, склав іспити та вступив до коледжу Морхауса в Атланті. І у свої 15 років він став членом Національної асоціації прогресу кольорового населення.
У 1947 році Мартін прийняв сан та став помічником батька у церкві. А після закінчення навчання у коледжі та здобуття ступеня бакалавра соціології, він перейшов на навчання у Теологічну семінарію Крозера у Пенсильванії.
Там у 1951 році він здобув ступінь бакалавра богослов’я. Наступним кроком стала аспірантура Бостонського університету, де Кінг у 1955 році захистив дисертацію та став доктором філософії.
У 1954 році Мартін став пастором у баптистській церкві в Монтгомері, штат Алабама. Саме там він став президентом Асоціації вдосконалення, яка почала боротися за права кольорового населення. А у 1956 році була здобута перша перемога — Верховний суд США визнав закон про сегрегацію в Алабамі неконституційним.

Мартін Лютер Кінг (фото: Getty Images)
Політична діяльність Мартина Лютера Кінга
Прикладом для себе Кінг вважав діяльність Махатми Ганді, лідера пасивного опору, завдяки якому Індія звільнилася від британського панування.
«Філософія ненасильницького опору Ганді — єдиний метод, виправданий у боротьбі за волю», — казав він.
У 1957 році афроамериканські лідери півдня створили союз церковних організацій за громадянські права під назвою «Конференція керівництва християн Півдня» і Мартін став президентом цієї організації. Вже у 1958 році на нього напала психічно хвора жінка з ножем, яка його поранила під час роздачі автографів у Гарлемі.
Кінг організував ряд кампаній за громадянські права, націлених на знищення сегрегації у транспортах, театрах, ресторанах. Він подорожував по всій країні і його 15 разів заарештовували.
У 1960 році він за запрошення прем’єр-міністра Джавахарлала Неру провів місяць в Індії, де вивчав діяльність Ганді. У 1963 році — очолив масові демонстрації в Алабамі. У Бірмінгемі його заарештували за порушення заборони на демонстрації й саме тоді він написав відомий «Лист з бірмінгемської в’язниці» білим релігійним діячам міста.
«Насправді час не має значення. Прогрес людства аж ніяк не котиться на колесах неминучості. Він настає внаслідок безнастанних зусиль людей, що творять Божу волю, без яких час стає союзником сил застою у суспільстві», — написав він.
У 1963 році Кінг разом зі своїми однодумцями заснував найбільшу в історії США демонстрацію за громадянські права. Саме там він виголосив знамениту промову «Я маю мрію», яка стала символом боротьби за рівність. У 1964 році Мартіну Лютеру Кінгу була присуджена Нобелівська премію миру.
«Ненасильство означає, що мій народ всі ці роки терпляче переносив страждання, не заподіюючи їх іншим… Це значить, що ми не відчуваємо більше страху. Але із цього не треба робити висновок, що ми хочемо злякати тих або інших або навіть суспільство, частиною якого ми є. Рух не прагне звільнити афро-американців шляхом приниження й поневолення білих. Він не хоче перемоги над кимось. Він бажає звільнення американського», — сказав він у своїй Нобелівській лекції.
У 1964 році був ухвалений Закон про громадянські права, який заборонив дискримінацію на основі раси, кольору шкіри, релігії чи статі — саме його активно лобіював Мартин Лютер Кінг.
Вороги та вбивство
Кінг був суперечливою фігурою й тому мав чимало ворогів по всій країні. Одним з них був директор ФБР Едгар Гувер, який називав Мартина комуністом, зрадником та глибоко аморальною людиною. ФБР прослуховувало телефони Кінга, зібрало велике досьє про його особисте та громадянське життя.
У 1967 році Кінг видав книгу «Куди ми підемо звідси?», того ж року — відкрито висловився проти війни у В’єтнамі та звернувся до антивоєнного мітингу у Вашингтоні. В останні роки життя Кінг боровся не тільки проти расизму, а й проти безробіття, голоду та бідності у всій Америці.
У 1968 році Кінг був поранений снайпером — коли він стояв на балконі готелю «Лорейн» у Мемфісі. У Мемфіс громадський діяч приїхав, щоб підтримати страйк місцевих працівників. Від отриманих поранень він помер у госпіталі Сент-Джозеф. Поховали видатного громадського діяча в Атланті.
За його вбивство засудили расиста Джеймса Ерл Рея, який зізнався у злочині. Він отримав 99 років ув’язнення і пізніше намагався відкликати своє зізнання, стверджуючи, що це все було змовою.
Спадщина Мартіна Лютера Кінга

У США день народження діяча стало національним святом — день Мартіна Лютера Кінга святкується кожного третього понеділка січня (у 2025 році — 20 січня).
Його боротьба стала основою для подальших рухів за права меншин, соціальну справедливість і рівність.
Кінг був удостоєний щонайменше п’ятдесяти почесних ступенів коледжів та університетів.
Він залишив незабутній слід у світовій історії як символ ненасильницького спротиву та боротьби за права людини.
В одній зі своїх промов він сказав: Існує три нагальні й справді великі проблеми, з якими ми стикаємося сьогодні не тільки в Сполучених Штатах Америки, але й в усьому світі. Це проблема расизму, проблема бідності та проблема війни.
Хоча політична позиція Трампа не завжди співзвучна ідеалам Кінга, він використовував образ пастора, щоб закликати до єднання та толерантності.
На честь Мартіна Лютера Кінга було створено багато меморіальних місць, будівель і скульптур.
16 січня 1986 року погруддя Кінга було установлено у Великій ротонді Капітолія у Вашингтоні — темношкірого американця вшанували такою честю вперше.

Чому Трамп згадав про Мартіна Лютера Кінга саме зараз
Дональд Трамп пообіцяв розсекретити всі записи, пов’язані з убивством президента Джона Кеннеді, а також оприлюднити документи, пов’язані з убивствами Роберта Кеннеді та Мартіна Лютера Кінга-молодшого.
«Найближчими днями ми збираємося оприлюднити записи, що залишилися, пов’язані з вбивствами президента Джона Кеннеді, його брата Роберта Кеннеді, а також доктора Мартіна Лютера Кінга-молодшого та іншими темами, що становлять великий суспільний інтерес», — заявив Трамп під час виступу на мітингу у Вашингтоні напередодні інавгурації.

Раніше ми писали про те, хто був наймолодшим та найстаршим президентом США.
А також ми розповідали про те, звідки походить родина Трампа та ким були його предки.
Під час написання матеріалу використані джерела: офіційний сайт Мартіна Лютера Кінга, Вікіпедія.

Зарплата президента США вважається найвищою, хоча її сума не переглядалась вже понад декілька років. Президент США отримує 400 000 доларів на рік, додаткові виплати, будинок та транспорт. А яку зарплатню мають інші світові лідери?
Яка зарплата у президентів різних країн світу та очільників держав, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).

Найбільша зарплата президента у світі — у президента США. Це 400 000 на рік. Є додаткові виплати — на необхідні речі, на подорожі й навіть на розваги. Також виділяється 100 000 на ремонт у Білому домі. Кожен президент отримує доступ до резиденції, транспорту, медичних послуг. Рівень зарплати президента США не переглядався з 2021 року.
На другому місці опинився Канцлер Німеччини Олаф Шольц, у якого річний заробіток складає 390 000 доларів. У 2022 році Бундестаг підвищив зарплату канцлеру і з того часу він отримує близько 30 000 євро на місяць. У цю суму входить ставка, компенсації та додаткові виплати.
Прем’єр-міністр Австралії отримує приблизно 380 000 доларів на рік — і це вже сума після підвищення окладів федеральних чиновників у 2023 році.
На четвертому місці — зарплата прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо — 379 000 доларів на рік. І майже половина канадців вважає, що це занадто висока оплата.
У прем’єр-міністра Нової Зеландії — понад 290 000 доларів на рік, у новозеландських доларах це — 471 000.
Прем’єр-міністр Японії заробляє 270 000 доларів на рік. Закон про підвищення зарплат був ухвалений в листопаді 2024 року.
У президента Італії зарплата приблизно 239 000 євро на рік. І це співмірно з зарплатами інших високопосадовців країни.
Прем’єр-міністр Британії заробляє близько 210 000 на рік. А прем’єр-міністр Нідерландів — близько 200 000 на рік.
У президента Франції Еммануеля Макрона — близько 190 000 євро на рік. У місячний оклад входить також допомога на проживання та офіційна допомога, яка не оподатковується. Додатково оплачуються витрати на офіційні заходи та проживання в Єлисейському палаці.
Зарплата президента Ізраїлю становить близько 173 000 на рік.
Президент Чехії Петр Павел має зарплату у розмірі 170 000 доларів на рік. Додатково, як і у більшості топових політиків, є право на щомісячну компенсацію на відрядження, харчування тощо.
У президента Бразилії — близько 120 000 на рік, і в країні з високим рівнем соціальної нерівності це викликає обурення.
Президент Польщі Анжей Дуда заробляє близько 90 000 доларів на рік. Приблизно таку ж саму зарплату має прем’єр-міністр Іспанії Педро Санчес.
Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді має оклад в 60 000 доларів на рік. Додатково: низка пільг та компенсація за утримання власного будинку.
Президент Туреччини заробляє приблизно 1 млн турецьких лір на рік — це приблизно 44 000 доларів. Однак витрати на резиденцію, транспорт та безпеку покриває держава.
У президентки Молдови Майи Санду — 14 000 доларів на рік, у президента Литви Гітанаса Науседи — 10 000 доларів на рік.
Президент України Володимир Зеленський отримує 336 000 гривень на рік без надбавок та премій — це приблизно 9 000 доларів.
Голова КНР Сі Цзіньпін отримує 22 000 доларів на рік, але всі його витрати покриває держава.
А у кого ще є дуже великі зарплати
Найвищою зарплатою вважають оплату праці прем’єр-міністра Сінгапуру — понад 2,2 млн доларів на рік.
Зарплата президента федеральної ради у Швейцарії — близько 450 000 доларів на рік.
У Швеції та Ісландії зарплати президентів співвідносяться з середнім доходом громадян, що є принципом соціальної рівності.

Раніше ми писали про те, яка зарплата у президента США та які він має привілеї.
А також ми розповідали про те, звідки походить родина Трампа та ким були його предки.
Під час написання матеріалу використані джерела: BBC, Reuters, The Guardian, Bloomberg, Forbes.

Посада президента у будь-якій країні світу вважається важкою роботою. А тим більше — робота президента США. Вона має добре оплачуватися, а ще — президенту потрібно дуже багато речей для належного функціонування.
Яка заробітна плата у президента США та які є у нього додаткові виплати та привілеї, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler) з посиланням на IFL Science.

Яка зарплата у президента США
Станом на січень 2025 року президент США отримує загальну річну зарплату в розмірі 400 000 доларів США. Відповідно до Кодексу США, цю суму йому виплачують частинами щомісяця.
Крім основної зарплати, президент має право на щорічну компенсацію на витрати:
50 000 доларів США — на особисті витрати, наприклад, на одяг
100 000 доларів США — на дорожні витрати
19 000 доларів США — на офіційні розваги
Інші привілеї:

100 000 доларів на ремонт Білого дому при переїзді
Безкоштовне медичне обслуговування
Безкоштовний транспорт: президентський лімузин, гелікоптер Marine One, літак Air Force One
Послуги кухарів, садівників, прибиральників, персоналу Білого дому

А також президент та його найближчі родичі можуть жити в Білому домі безкоштовно — під час перебування на посаді. Це будинок площею 5109 квадратних метрів, який містить 132 кімнати, включаючи кінотеатр, боулінг та квітковий магазин.
Як змінювалися зарплати президентів США
З моменту вступу на посаду першого президента США Джорджа Вашингтона і до 2024 року було всього п’ять підвищень зарплати: у 1873, 1909, 1949, 1969 та 2001 роках.
Перша зарплата президента США була у розмірі 25 000 доларів (з урахуванням інфляції зараз би це було 896 000 доларів США).
У 1873 році — підняли до 50 000 доларів США (приблизно 1,3 млн доларів)
У 1909 році — президенти отримували 75 000 доларів США (приблизно 2,6 млн доларів)
У 1949 — зарплату підняли до 100 000 доларів (приблизно 1,3 млн доларів)
У 1969 — до 200 000 доларів (1,7 млн доларів у сучасній вартості)
У 1999 році була прийнята поправка, згідно з якою, зарплата президента США збільшилася до 400 000 доларів США. Виглядає так, ніби підняли у два рази? Але це не так, оскільки попри номінальне підвищення, заробітна плата втратила цінність з часом, якщо її скоригувати на інфляцію.
Не всі президенти США отримували зарплати
Варто додати, що деякі президенти США відмовлялися від своєї зарплати й віддавали її на благодійність.
Наприклад, у свою минулу каденцію Дональд Трамп відмовився брати президентську зарплату.
Він залишив собі 1 долар, а все інше пожертвував різним державним установам: Службі національних парків, Управлінню головного хірурга США, Міністерству сільського господарства та Національному інституту зловживання алкоголем та алкоголізму.
І це не дивно, оскільки Трамп заробляв на той момент на своїй власності, готелях, полях для гольфу та іншим бізнесам.
Також свою зарплату віддавали благодійним організаціям президенти Джон Ф. Кеннеді та Герберт Гувер.

Раніше ми писали про те, звідки походить родина Трампа та ким були його предки.
А ще розповідали про те, чому зачіска Трампа стала унікальним явищем.

Зв’язкова Української Повстанської Армії, видатна українка та розвідниця Ангелина Паламар померла 15 січня на 101 році життя. Минулого року вона отримала відзнаку ГУР МО — медаль «Україна понад усе!»
Про смерть розвідниці повідомляє РБК-Україна (проєкт Styler) з посиланням на повідомлення начальника ГУР МО України.

У 15 років Ангелина Паламар стала свідком злочинів російських окупантів — працівники НКВД прямо на очах у дівчинки розстріляли батька та брата на подвір’ї дому.
Юна Ангелина після цього вирішила приєднатися до лав Української Повстанської Армії та стала зв’язковою на псевдо «Орися».
Через деякий час Ангелину схопили радянські спецслужби та засудили дівчину після тривалих допитів та катувань до 10 років таборів і 5 років заслання.

Ангелина Паламар (кадр з відео)
Та попри всі ці випробування вона не зламалася, не видала побратимів і залишилася вірною справі боротьби за українську Незалежність.
«Ангелина Омелянівна пройшла крізь жорна більшовицьких катівень — півтора десятка років провела в таборах каральної російсько-радянської системи. Вистояла, зберегла у серці віру в Україну і любов до неї, побачила відновлення незалежності держави, за яку боролась, виховала дітей і онуків», — підкреслює начальник ГУР МО.
Він додав, що Ангелина Омелянівна переживала й молилась за кожного українського воїна, хто захищає державу в боях з російськими загарбниками.
«Нині наша тиха молитва і добре слово — за спочилу у вічності Ангелину Паламар. Світла пам’ять і вічна пошана. Мої співчуття усім рідним та близьким видатної Українки Ангелини Паламар», — написав начальник ГУР МО Кирило Буданов.

Раніше ми писали про те, донька героя УПА зробила неймовірний подарунок Усику.
А ще розповідали про те, що померла найстаріша жінка у світі.