Про важкі умови роботи актора, про рівень українського кіно сьогодні і як змінилася індустрія за часи незалежності, про особисті страхи й критику — в інтерв’ю РБК-Україна розповів відомий актор Тимур Асланов.

Тимур Асланов — актор, чия кар’єра охоплює як театр, так і кіно. Його можна побачити у багатьох резонансних українських проєктах, а нещодавно він взяв участь у новому серіалі «Кохання та полум’я», прем’єра якого відбудеться 14 квітня на телеканалі СТБ.
Актор зізнається, що цей серіал став для нього особливим досвідом не лише завдяки талановитому касту, а й через можливість поринути у світ рятувальників ДСНС. Він зазначає, що навіть другорядні ролі можуть мати значну глибину, і сподівається, що в наступному сезоні його персонажу вдасться розкритися ще більше. Також Тимур поділився своїм баченням ролі режисера у створенні якісного кіно, розповів про складнощі акторської професії та важливість життєвого досвіду для перевтілення у персонажів.
Окрім нового серіалу, актор згадав і про знакові проєкти у своїй кар’єрі, зокрема фільм «Черкаси», який залишив глибокий слід у його свідомості. Він розповів, як проходили зйомки на бойовому кораблі та які емоції пережив, працюючи над стрічкою про українських військових моряків.
Про те, як Асланов готується до складних сцен, чому акторство стало для нього єдиним правильним вибором і яка його найбільша творча мрія — читайте в інтерв’ю РБК-Україна.

– Ви знялися у серіалі «Кохання та полум’я», який скоро вийде на СТБ. Розкажіть в цілому про зйомки, яка атмосфера панувала на майданчику?
– Я дуже щасливий, що взяв участь у цьому серіалі, що мене затвердили і довірили цю роль. По-перше, я познайомився з режисером Віталієм Куксою. Я багато чув про нього раніше, і мені нарешті пощастило попрацювати з ним на знімальному майданчику — це справді круто. Сподіваюся, що нам ще випаде нагода співпрацювати в майбутньому, можливо, у другому сезоні — я на це дуже розраховую. Дякую кастинг-менеджерам, кастинг-директорам, продюсерам, зокрема Каті Шевелюк, з якою я одразу знайшов спільну мову.
Сам Віталік особисто добирав акторів, і я з ним про це говорив. Це дуже круто, тому що вся відповідальність за кіно лежить на режисері. Давайте згадаємо: коли фільм вдалий, ми кажемо, наприклад, «Титанік» Джеймса Кемерона, «Зелена миля» Френка Дарабонта чи «Список Шиндлера» Стівена Спілберга — це найвищий клас. У таких проєктах і актори чудові, і каст вдалий, але ключова відповідальність завжди на режисері. Якщо фільм успішний, усі в захваті: і актори, і команда — усі в шоколаді. Але якщо фільм провалюється, настає парадоксальна ситуація: акторам це більш-менш пробачають. Мовляв, вони старалися, грали за сценарієм, що з них взяти? А от режисер отримує всі шишки — від «Золотої малини» до серйознішого удару по репутації. Для режисера провал — це катастрофа набагато більшого масштабу, ніж для акторів.
Тому режисер — головна людина, як диригент в оркестрі. На ньому вся відповідальність, а отже, і вибір акторів значною мірою має бути за ним. Те, що Віталік сам обирав каст, — це дуже круто. І каст справді шикарний! Багато людей, з якими я був знайомий до цього проєкту, з ким знімався чи спілкувався поза майданчиком. Наприклад, це був мій перший проєкт разом із Тарасом Цимбалюком. Я знав Тараса раніше — по сцені, по виставах, по спілкуванню, але досі ми жодного разу не перетиналися в одному проєкті. І ось завдяки режисеру склалася така атмосфера, що хотілося знімати без зупинки. Віталік вдало підібрав команду, і це відчувалося на майданчику. Окрема подяка другому режисеру Ані Єрофеєвій — вона також внесла великий вклад у цю атмосферу. Та і всій команді. Знімати було легко й приємно, і я дуже вдячний за цей досвід. Тож вмикайте і дивіться український контент.

Тимур Асланов у серіалі «Кохання та полум’я» (фото: прес-служба СТБ)
– Що можете сказати про свого персонажа, якого граєте в цьому проєкті?
– Мій персонаж — це начальник караулу, або скорочено начкар, другої зміни. Тобто це та сама зміна, що й у головного героя, якого грає Тарас Цимбалюк. Ми змінюємо їхній караул на свій, коли їхня зміна завершується. На жаль, мій персонаж у серіалі не розкритий повною мірою — у нього є ще багато глибини, яку можна показати. Він належить до другого плану. Я сподіваюся, що якщо зірки зійдуться і буде другий сезон, то про характер і глибину мого персонажа вдасться розповісти більше, адже там справді є що розкривати.
Це вольова людина. Начальник караулу — це як командир підрозділу, начальник зміни. Він несе відповідальність за своїх людей — і моральну, і юридичну. Від того, як він поставить роботу в підрозділі, залежить не лише ефективність виконання завдань співробітниками ДСНС, а й їхнє життя та безпека. Це набагато відповідальніша посада, ніж просто якийсь директор чи командир. Мабуть, за морально-діловими якостями я дещо схожий на героя. Без цих командирських, вольових якостей нічого не вийде. Інакше ти або не втримаєшся на цій посаді, або станеться катастрофа, біда, і твій підрозділ зазнає чогось непоправного.
– Деякі актори з серіалу проходили повноцінні тренування рятувальників ДСНС. Ви теж?
– Так, на знімальному майданчику були присутні представники ДСНС, які допомагали нам у підготовці. Вони все показували й пояснювали: як правильно одягати бойовий одяг — бойовку, як швидко й коректно розкручувати пожежний шланг, як поводитися з іншим спорядженням. Це було дуже корисно, адже ми могли не лише зрозуміти технічні аспекти роботи рятувальників, а й відчути їхню відповідальність і професіоналізм. Завдяки цьому ми краще вжилися в ролі й намагалися максимально правдоподібно передати всі деталі на екран.
– З якими новими викликами зіштовхнулися для себе під час зйомок у серіалі?
– Насправді я б не назвав це викликами, радше новими враженнями та емоціями. Для мене це був позитивний досвід. І найголовніше — нарешті знімається серіал про людей, яких наше суспільство часто недооцінює. Серіали про поліцію — це добре, але коли їх п’ять одночасно — це вже занадто. А працівники ДСНС щодня ризикують своїм життям, рятуючи інших. Я маю честь бути причетним до цього проєкту, який розповідає про їхню роботу, це для мене велика радість.

Тимур Асланов у серіалі «Кохання та полум’я» (фото: прес-служба СТБ)
– Якщо б не акторство, тоді що…?
– Нічого. У мене є юридична освіта, я працював у державних органах, але акторство — це був мій свідомий вибір. Я прийшов до нього не в 17 років, а вже у зрілому, свідомому віці. Юридичну освіту я також обирав сам, без тиску батьків.
Чому юриспруденція? У мене є загострене відчуття справедливості — це, мабуть, мій недолік, який часто заважає в житті, але саме він спонукав мене здобути цю освіту. Потім я зрозумів, що хочу бути актором, і вступив до Київського національного університету культури та мистецтв. Тож якщо не акторство — то нічого, від себе не втечеш.
– Що найскладніше у професії актора? Цю професію може кожен освоїти чи з таким талантом все ж потрібно народитися?
– Найскладніше в професії актора — це те, що ти не знаєш, чи будеш затребуваним. Фізично важко даються переїзди, а ще складніше, коли, наприклад, узимку знімають сцени літа чи влітку — сцени зими. Ти стоїш у кадрі, тобі або дуже спекотно, або дуже холодно, але ти не маєш права це показати — мусиш тримати образ. Як кажуть: любиш кататися — люби й саночки возити.
Щодо того, чи може кожен стати актором, чи потрібен талант від народження, то у мене є багато прикладів, коли люди без фахової освіти грають так, ніби вони боги акторства. І навпаки: бувають люди з профільною освітою, але, вибачте, є нюанси, і не всім це вдається.
– Ви працюєте актором і у театрі, і у кіно. Що для вас особисто є ближчим: сцена чи камера?
– Театр від кіно відрізняється — це різна акторська техніка. Але і в кіно, і в театрі обов’язково має бути внутрішня віра. Якщо ти сам не віриш у те, що відтворюєш, і не проживаєш цього на сцені чи в кадрі, жодна техніка тобі не допоможе — вона буде ні до чого. Ти повинен це усвідомлювати, навіть у комедіях потрібно розуміти всю глибину й проживати її. Глядача не обдуриш, він усе відчуває.
Мені цікаві і театр, і кіно — їх не можна порівнювати. У театрі глядач ось він, перед тобою, і ти мусиш йому повністю віддатися. У кіно ж ти граєш не в хронологічному порядку, і там важлива техніка, бо сьогодні можеш знімати фінал, а завтра — початок. Наприклад, можу сказати, що в кожному місті, куди ми приїжджаємо з виставою, різна публіка й різна енергетика.
– Наскільки телевізійному акторові важливо мати досвід у театрі?
– Це не принципово, але, звісно, досвід у театрі допомагає. І якщо в телевізійних чи кіноакторів є можливість, зверніть увагу, вони ніколи не відмовляються від нагоди грати на сцені. Багато хто з них паралельно працює в театрах — чи то в державних, чи в комунальних, чи бере участь в антипризах. Мені, чесно, цікаво і там, і там. Досвід, який я здобуваю, проживаючи ролі на сцені, однозначно не зайвий на знімальному майданчику — це я можу сказати на сто відсотків.
– Чи були в вашому житті випадки, коли глядацька реакція на спектакль сильно вас вразила?
– Звісно. Наприклад, після вистави «Основний інстинкт» до нас за лаштунки підійшла жінка з букетом квітів. Вона плакала. Ми намагалися її втішити, бо не розуміли, що сталося, думали, може, їй погано. Але вона сказала: «Ні-ні».
Заспокоївшись, вона пояснила: «Пів року тому в мене помер чоловік, у нього були проблеми з серцем. Я не хотіла жити. А ваша вистава повернула мене до життя. Я зрозуміла, що є речі, сильніші за смерть. Не важливіші, а саме сильніші — те, що вище, що може перемогти смерть. Після вашої вистави в мене відкрилося друге дихання, я знову хочу жити і знаю, заради чого». Ми стояли, не могли вимовити й слова — що тут скажеш? Усе було у виставі. Вона нас міцно обійняла, перестала плакати і сказала: «Дякую вам, ви повернули мене до життя». А потім уже почали плакати ми.
Це було неймовірно. І ти розумієш, що це — не поодинокий випадок. Мені та моїм колегам по сцені приходить безліч відгуків — можливо, не завжди настільки глибоких, пов’язаних зі смертю, але дуже щирих і справжніх. Люди пишуть у особисті повідомлення величезні подяки. Після перегляду вони можуть переоцінити своє життя. І це дуже круто.

Тимур Асланов (фото: instagram.com/aslanov_timur_)
– Свою акторську кар’єру ви розпочали ще наприкінці 1990-х. Розкажіть, як змінилася індустрія за цей час і з якими викликами акторам доводиться зіштовхуватися сьогодні.
– Я починав давно, ще в 1996 році, у Дніпрі, з дитячої юнацької студії. Тоді я ще ходив до музичної школи, тому це складно назвати початком кар’єри — радше захопленням. Серйозно акторством я почав займатися вже у свідомому віці. Якщо порівнювати акторське середовище, то в 90-х це була катастрофа. Дуже мало знімалося проєктів, у державі був крах, шалена інфляція — тоді було не до кіно. Це був кризовий період для України, і акторський цех переживав скрутні часи. Якщо щось і знімалося, то точково, епізодично.
А зараз усе змінилося: театр процвітає, завжди аншлаги, знімають кіно й серіали. Нарешті ми почали виробляти свій контент і більше не споживаємо російський. Для акторів тепер є значно більше можливостей себе показати й реалізувати. Закордонні колеги визнають нас, кажуть, що наше кіно на високому рівні, а наших акторів і режисерів поважають.
– Чи була у вас роль, яка змусила переглянути погляди на життя або ж сильно вплинула на вас як особистість?
– Так, це була роль у повнометражному фільмі «Черкаси». На жаль, він вийшов під час пандемії коронавірусу, і вона завадила повноцінному прокату, тому, можливо, не всі його побачили. Мені пощастило бути частиною цього проєкту, адже вперше знімалося кіно про тих, про кого раніше не знімали.
«Кохання та полум’я» — це перший повноцінний і якісний серіал про рятувальників. А «Черкаси» стали першим крутим фільмом про військових моряків, особливо в контексті подій 2014 року, коли останній український корабель у Криму тримався до кінця. Мені подобається, що там не було «вилизаної» картинки — це було кіно про реальне життя з усіма вадами армії та морського флоту.
Зйомки проходили в Очакові на кораблі Військово-морських сил України. Дуже шкода, що справжні «Черкаси» залишилися в Криму, але для зйомок знайшли схожий корабель. На час роботи його тимчасово перейменували на «Черкаси». Це був бойовий корабель, який перебував на чергуванні, з повним екіпажем. На палубі були матроси, деякі з яких служили на справжніх «Черкасах» і залишилися вірними Україні після окупації Криму. Вони продовжили службу, консультували нас, а дехто навіть знявся у фільмі. Один із найкласніших моментів — це коли ми вперше в житті зустрічали схід сонця на кораблі. Так було потрібно за сюжетом: відкрите море, берега не видно. Це було неймовірно, і та роль дійсно вплинула на мене.
– Чим для вас особисто ще важлива картина «Черкаси»?
– Я погодився на цю роль, не роздумуючи ні секунди, навіть не сумніваючись, тому що це надзвичайно цікаве кіно і проєкт з усіх боків. І з точки зору його першості, і за масштабом, і за цікавістю, і за новим досвідом. Ні хвилини не вагався, звісно, і одразу сказав «так».
До речі, у мене є мрія — творча мрія — знятися в потужному історичному проєкті. Не обов’язково про якісь давні часи, бо навіть те, що відбувалося рік тому, — це вже історія. В України безліч захоплюючих сторінок історії, вони можуть бути як трагічними, так і щасливими, але в будь-якому разі ми варті й гідні того, щоб знімати про нашу історію. Є стільки цікавих моментів! Тому я мрію зіграти головну роль у якомусь потужному історичному повнометражному фільмі.
– Граючи у психологічних трилерах та драмах, як вам вдається налаштуватися на емоційно напружені сцени?
– Це елементарно в плані розуміння. Треба розібратися в природі свого героя: що він хоче, чому він такий, яка висхідна подія привела його до цього стану. Він же не просто з’явився в якійсь сцені з нізвідки — щось цьому передувало. Є історія, яка пояснює, чому він саме такий, чи то антигерой, чи герой — неважливо. Попередній досвід персонажа дуже допомагає. Наприклад, там розповідається про маму, про те, як у них не було сепарації — коротше, дуже цікаво. Якщо послухати таких людей, взяти у них інтерв’ю, — це неймовірно захоплюючі особистості, їх реально цікаво слухати. Я вважаю, що об’єм твоєї особистості — це головне.
Мій життєвий досвід, який я накопичив до того, як прийшов в акторство, дуже допомагає. Я розумію деякі механізми, причинно-наслідкові зв’язки, чому людина така, як вона є. І це, до речі, тісно переплітається з акторством. Щоб повноцінно й достовірно не просто зіграти, а прожити персонажа, тобі потрібно розуміти його мотиви: чому він такий? Він же не з неба звалився. Він не просто хороший чи поганий, не вчиняє щось лише тому, що йому раптом спало на думку. Навіть якщо це спонтанне рішення, все одно є причина — хай то хуліганський мотив чи щось глибше. У дорослому віці люди іноді творять дивні речі: у когось дах з’їжджає, у когось навпаки, але навіть у психопатів є мотиви. А якщо мотиву немає, то це просто хуліганство.

Тимур Асланов у серіалі «Кохання та полум’я» (фото: прес-служба СТБ)
– За вашими плечима — робота з багатьма українськими режисерами. Хто справив на вас по-особливому велике враження?
– За мою кар’єру я працював із багатьма українськими режисерами, але особливо на мене справив враження Віталій Кукса — його професіоналізм і людські якості створили унікальну атмосферу на знімальному майданчику «Кохання та полум’я». Також не можу не відзначити Олександра Сальнікова, чия інтелігентність і творчий підхід залишили глибокий слід у моїй пам’яті ще з часів роботи над «Райським місцем».
– Як оцінюєте рівень українського кіно сьогодні? Що потрібно нашому кінематографу, аби на рівні конкурувати з міжнародними проєктами та отримувати світове визнання?
– Я вважаю, що рівень українського кіно сьогодні один із найвищих. Я бачу і знаю відгуки наших іноземних колег, які зазначають, що українські митці — актори, режисери, творчі групи — працюють на дуже високому рівні. І я дуже хочу, щоб Україна нарешті посіла гідне місце у світі кіно, яке вона заслуговує і яке може зайняти завдяки таланту й творчому потенціалу наших режисерів, акторів та всієї творчої команди. Давно пора це зробити. Британські, європейські кінематографісти, які знайомляться з нашими роботами, майже завжди відзначають високий рівень і неймовірний потенціал. Це правда, друзі. Сподіваюся, ми ще побачимо українське кіно на гідному міжнародному рівні.
А що потрібно нашому кінематографу? Чого не вистачає?.. Щоб гроші не розкрадали! Я недарма підкреслюю саме рівень творчої команди, бо є недобросовісні люди, які, на жаль, перекреслюють усі творчі здобутки. Кошти виділяються — і це факт, я не можу сказати, що їх немає. До речі, дуже круто, що в бюджеті на 2025 рік закладено значні суми саме на розвиток українського кіно. Це свідчить про розуміння величезної сили мистецтва. І це прекрасно. Але проблема в тому, що деякі «товариші», які нам зовсім не товариші, роблять так, що ці кошти не доходять до знімальних груп, до творчих команд. І потім ми дивуємося: «Чому так?» А тому що так! Треба менше питати й суворіше карати таких людей, бо через них страждають усі.
– Чи маєте ритуали перед виходом на сцену або зйомками?
– Головний мій ритуал — це програвання майбутніх сцен, діалогів і реплік у голові. Усі ці інші ритуали, які хтось практикує, мене, чесно кажучи, лише відволікають. Хтось молиться, хтось відпускає щось — ну, таке. Ні, це не моє.

Тимур Асланов (фото: instagram.com/aslanov_timur_)
– Як війна вплинула на вас як актора і як людину?
– Вона показала, наскільки величезне значення має мистецтво. Ми бачимо, як у Росії воно може бути інструментом пропаганди — створювати картинку, яка промиває людям мізки, переконуючи їх у тому, чого насправді немає. Кіно — це потужне мистецтво, але воно може слугувати як пропаганді, так і контрпропаганді.
Та якщо згадати головну мету мистецтва, то вона полягає у тому, аби робити світ кращим. Саме цьому має слугувати будь-яке мистецтво, незалежно від жанру. Ми несемо вищу мету — покращувати цей світ, і про це не можна забувати ні на секунду. Війна просто знову висвітлила цю ідею, викристалізувала її та нагадала, наскільки важливу справу ми робимо. Через це ролі й робота загалом почали сприйматися інакше — з більшим усвідомленням їхньої ваги.
– Чи отримували пропозиції зіграти в міжнародних проєктах після 2022 року?
– Поки що ні, але я працюю над тим, щоб це стало можливим. Я прагну розвиватися в цьому напрямку, і сподіваюся, що з часом такі пропозиції з’являться. Міжнародні проєкти — це цікавий виклик, і я поступово йду до цієї мети, вдосконалюючи свої навички та шукаючи можливості.
– Про яку роль мрієте найбільше?
– У мене немає якоїсь конкретної ролі, наприклад, маніяка чи героя, яку я б мріяв зіграти. Для мене головне, щоб це було цікаво, щоб була захоплива історія. Щоб кіно не знімали просто заради кіно — засвоїти гроші, профукати їх чи розікрасти. Мрію про проєкт із цікавою темою та ідеєю — ось що круто. А вже потім можна розбиратися: герой це чи антигерой. Адже світ не чорно-білий. Це як у символах «інь» і «ян»: у білій частині є крапелька чорного, а в чорній — крапелька білого. Ось так влаштований світ, і мені подобається ідея ролі, яка це відображає.
– Ви виховуєте сина. Розкажіть, що для вас найголовніше у питаннях виховання? Які бувають труднощі, пов’язані з батьківством, і як вдається їх вирішувати?
– Мабуть, найголовніша роль у моєму житті — це роль тата. Мій син для мене — безумовний пріоритет. Щодо виховання, є чудова думка, боюся помилитися з авторством, але звучить вона так: «Перестаньте виховувати дітей, виховуйте себе, адже вони все одно братимуть приклад із вас». І це правда. Соціалізація починається в сім’ї, і я намагаюся приділяти цьому максимум уваги. Мабуть, це головний принцип, яким я керуюся.
Одна з найбільших труднощів батьківства — пояснити дитині, чому відбувається війна. Чому під час війни стається те, що на голову не налазить? Чому взагалі війни існують? Чому люди не можуть жити без них? Чому за всю історію людства більшість часу, якщо називати це цивілізацією, ми воюємо? Дитині шести з половиною років це дуже складно пояснити, бо для цього потрібен більший життєвий досвід і знання історії. Я намагаюся, за можливості, розповідати про історичні процеси, пояснювати, чому так відбувається. Сподіваюся, з часом мені вдасться передати цей життєвий досвід так, щоб він зрозумів. Це нормально, коли виникають такі запитання, і я не уникаю їх.

Тимур Асланов з сином (фото: instagram.com/aslanov_timur_)
– Колись ви говорили, що хотіли б спробувати серфінг. Чи вдалося вам реалізувати цю мрію?
– Так, мені вдалося це реалізувати ще до війни. Я спробував серфінг, а нещодавно навіть кайтсерфінг — це серфінг із крилом, яке тягне тебе в повітрі. У Києві є спеціалісти, коучі, які цьому навчають. Мене на цю ідею колись підсадив Артемій Ігорович, заразив цим захопленням. Є дуже цікавий вислів: «No wind, no life» («Нема вітру, нема життя»). Звісно, це гіпербола, але в ньому є щось глибоке, метафоричне. Мене це надихнуло, і я спробував кайтсерфінг на Київському морі — це було дуже круто. Але, на жаль, буквально за тиждень погода змінилася, стало дуже холодно, і продовжувати було вже небезпечно. Довелося відкласти це захоплення до наступного сезону.
– Як сприймаєте власну популярність?
– Я ніяк її не сприймаю. По-перше, я не вважаю себе якимось супер-пупер популярним. Одне знаю точно: зіркова хвороба мені не загрожує. Вона може спіткати тих, хто стає раптово популярним у 18-20 років, коли ще немає достатнього життєвого досвіду. В акторській професії таке буває, але це поодинокі випадки — їх можна перелічити на пальцях однієї руки.
Я мав нагоду бачити справжніх зірок — і не лише з кінематографічного світу. Наприклад, гурт Scorpions. Їхній так званий прощальний тур триває довше, ніж існування багатьох українських колективів, — уже понад десять років, і вони досі вражають. Чудові музиканти! Мені пощастило завдяки товаришу, який був знайомий із організатором їхнього концерту в Палаці спорту, побувати за лаштунками із бейджиком. Вони зрозуміли, що я не випадковий гість, який пробрався повз охорону, а людина з офіційним доступом. Мене лише попросили не знімати їх із надмірною нав’язливістю, що я, звісно, пообіцяв — це цілком логічно. І коли Клаус Майне побачив мене з перепусткою, він спокійно поставився до моєї присутності. Стоячи перед своїми кумирами, зірками світового масштабу, я зрозумів, що мене не охопила якась зіркова лихоманка. Ці люди здатні спокійно зібрати стадіон у будь-якій країні — без жодних зусиль. Вони дійсно справжні зірки.
Багато зірок я зустрічав, і щоразу дивувався їхній простоті та скромності, ось що справді вражає. Я давно помітив закономірність: що більша зірка, то природніше й невимушеніше вона себе поводить. І навпаки: чим ти менш відомий, тим більше намагаєшся щось із себе строїти. Мені це не потрібно. Я не прийшов до слави у вісімнадцять, щоб одразу відчути себе зіркою. Не знаю, як би я поводився в юності, але, враховуючи, що в кіно я увійшов уже з певним життєвим багажем, усе відбувалося поступово, крок за кроком
– Яке ваше життєве кредо?
– Справедливість існує, і за неї варто боротися.
– Що може змусити вас заплакати?
– Коли ображають дітей, а я не можу цьому завадити чи негайно допомогти, щоб припинити це на місці. Те саме стосується тварин. Маленькі діти, беззахисні створіння — коли їх кривдять, а ти дізнаєшся про це вже постфактум, чи то з розповідей, чи з відеозапису, чи з якогось сюжету в новинах, і бачиш це як доконаний факт, але нічого не можеш вдіяти. Ця безпорадність перед несправедливістю ранить найбільше.
– Розкажіть про момент, який став для вас переломним у житті або найбільш значущим.
– Безумовно, найбільш переломним моментом у моєму житті стала війна. Я ніколи не міг уявити, що таке можливе. Мої бабуся й дідусь — ветерани Другої світової війни — завжди, особливо на 9 травня, першими піднімали тост за те, щоб ніколи більше не було війни. І не лише в День Перемоги, а й у буденних життєвих ситуаціях, коли виникали якісь дрібні непорозуміння, вони казали: «Слухай, це все неважливо, головне — аби не було війни». Я пам’ятаю, як думав: «Бабусю, ну яка війна? Та ну, це ж колись давно було, а зараз де? Хто? Ми? З ким? Ти серйозно?» Мені здавалося, що це щось із минулого, нереальне для нашого часу. Аж тут виявилося, що наші найближчі сусіди здатні на таке. Це, звісно, абсолютно переламний момент. Війна змінює все — ламає психіку, перевертає світосприйняття, впливає на ставлення до життя й оточення. Усе стає інакшим.
– Що для вас означає бути по-справжньому щасливим?
– Для мене справжнє щастя — це займатися улюбленою справою, бути корисним і потрібним. А ще, мабуть, відчувати душевний спокій, гармонію, тиху радість. Це коли ти зранку з ентузіазмом поспішаєш на улюблену роботу, а ввечері з таким же радісним передчуттям повертаєшся додому, знаючи, що там на тебе чекають. І головне — щоб удома був хтось, хто чекає. Навіть якщо це кішка чи собака — уже добре, але найкраще, коли це і кішка, і собака, і кохані люди поруч.

Читайте також інтерв’ю з Олександром Педаном про труднощі зборів на ЗСУ, про те, як медіа можуть бути корисними суспільству, про секрети сімейного щастя та політику.